1 Господь багатий нас благословив Дарами, що нiкому не одняти: Любов i творчiсть; туга i порив, Одвага i вогонь самопосвяти.
2 І — Все в житті залежить від нас самих. ( Тільки доклавши власних зусиль, людина може побудувати щасливе майбутнє, бо часто вона не усвідомлює, наскільки багатим є її внутрішній світ, скільки фізичної сили приховує сила людського духу). II —Справжнє, наповнене боротьбою життяне для слабких.( Це не означає — крокувати з високо піднятою головою, незважаючи ні на що, це значить приймати виважені рішення, аби не помилитися й виконати свій обовязок). III — Сумління -вічне мірило вчинків. (Автор називає сумління «невблаганним», адже ми можемо переконати оточуючих, що примусило нас порушити моральні принципи життя, але ми ніколи не зможемо переконати в цьому сумління, не зможемо примусити його замовкнути). IV — Хвилини вибору і сумнівів. (Слід пам’ятати, що наші дії не можуть керуватись вседозволеністю, ми не можемо діяти за принципом «Ціль виправдовує засоби». Автор у наказовій формі переконує, що майже все в житті залежить від нас самих Це не собі поезія. Ні! В ній істина, яка допомагає повірити в себе. А віра у себе — то дуже важлива річ!).
3 Означает,что дружба это и есть сила,т.к дружба всегда делает людей сильнее.
4 У вірші “Радість” ми бачимо ліричну героїню, яка несе радість у серці, причини її пояснити не може, до неї “радість тулиться”, і ця радість передається поетичним порівнянням “як безжурний вітрогон хлопчина”. Радість спинити не можна, бо “Ніби поле перед нами стелиться, Ніби зникли авта й мотоцикли”. Ця безжурна радість переповнює вщерть: “Пролітаю між людьми похмурими, Козачка вдаряю попід мурами…” Весь вірш пройнятий життєрадісною настроєністю, передає ніжний ліризм і оптимізм ліричної героїні.
5. громадянська лірика/ліричний вірш.
7. «Дух» персоніфікується через нагнітання дієслів-присудків: живе, рве, йде, міцніє, спішить. Вони додають відчуття руху, незвичайної сили, для якої вже настає час.
8. Важливо, що поет наголошує не на руїнницьких закликах, а на великій перетворюючій силі “науки, думки, волі”. Саме вони протистоять тій “пітьмі”, що з давніх-давен принижувала людину, надломлювала її сили, зводила до становища раба. Енергійний ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивали визвольні настрої не тільки окремих соціальних верств, а й усього національно "поневоленого народу. Франко вірить, що розвалиться «зла руїна» і настане новий день, прихід якого ніхто не зможе спинити. Але для цього треба
Не ридать, а добувати
Хоч синам, як не собі
Кращу долю в боротьбі...
