Нова книжка дитячих повістей Лесі Ворониної «Таємне Товариство Боягузів та Брехунів» інтригує вже своєю шпигунсько-загадковою назвою, а ще більше від самого початку вражає дивовижними ілюстраціями. Дизайнерська робота надзвичайно талановита. Дві повісті – дві історії про Клима Джуру, хлопчака, на плечі якого випадає врятувати світ. Сюжет доволі затертий у дитячій літературі. Проте Леся Воронина змогла оновити його, доповнивши оригінальними ідеями й мотивами.
Перша повість – «Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку №9» – це спроба пояснити, що боягузтва потрібно позбуватися. Клим Джура має побороти цей свій страх, а мимохіть і порятувати планету. Авторка майстерно поєднує психологізм і повчальність: прості, навіть трохи банальні як для дитячої літератури сюжети обростають психологічною глибиною. Повісті Л. Ворониної – це форма психологічної до дитині, котра відчуває слабкість, котра не може захистити себе від хуліганкуватих однолітків (таких, як Сашко Смик, або Кактус). У повісті Землю атакують прибульці з чужої Галактики – підступні і хижі Синьоморди-Квакожери, яким вельми до смаку наші комахи. Климові в його боротьбі з космічними варварами допомагають інші члени Товариства – Жук і Заєць. Але в центрі Таємного Товариства – супербабуся Соломія. В реальному житті це маленька жіночка з добрими очима, яка пече пиріжки для онучка. Але насправді це жінка з надпотужними здібностями, яка заснувала Товариство і яка весь час працює над дивовижними винаходами.
Друга повість – «Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів» – це знову-таки історія про боротьбу з величезними жабунами, які вирішили помститися за свою колишню поразку, але також і про осмислення брехні (справді, це питання показано в діалектичній складності, життєвій багатовимірності). І хоча бабуся Соля зробила так, аби синьоморди після попереднього космічного набігу, повернувшись додому, розповіли, що на Землю більше не варто потикатися, синьоморди все одно вирішують підкорити ласий шматочок Всесвіту. У другій повісті позаяк усі події розгортаються в загадковому Єгипті, де героям допомагають єгипетські боги. А також юні читачі дізнаються багато цікавого про міфологію та культуру цієї країни.
Для художнього світу Л. Ворониної притаманна виразна соціальна критика. У другій повісті висміюються такі риси нашого суспільства, як жадібність, облесливість, ненажерливість; висміюються політики, які дбають лише за власні прибутки. Вона стають поплічниками синьомордів на Землі, а в символічному плані й уподібнюються до цих синіх космічних жаб. Можливо, часом дотепні карикатури, притаманні дитячій літературі, перетворюються на справжні політичні лозунги, як-от: «Видно, щось не дуже приємне наворожили капіталістові, – єхидно проказала огрядна тітонька з великою господарською сумкою в руках». Тонкощі такого іронічного образу легко збагне дорослий, зокрема ті, хто ще пам’ятають про радянський період. Антикапіталістичне спрямування дитячих повістей часом видається надмірним.
Безперечно, дитяча література має закликати до «апрагматичного» – красивого, морально довершеного, одне слово, до істини й добра. Так воно і трапляється в повістях Л. Ворониної, які просочені патріотизмом, любов’ю до своєї родини та рідної землі. Такі твори виховують у дітях гордість за те, що вони народилися в Україні. Повісті закликають дітей до поваги до своїх батьків, бабусь і дідусів. Так, під час порятунку світу Клим дізнається й історію свого роду (рід його походять із характерників).
Часом деякі повчальні нотки в повістях занадто прямолінійні як на дітей середнього шкільного віку. Знову-таки, не можу збагнути, навіщо було для цих самих юних читачів згадувати про «дурнувату пісеньку» «Харашо! Всьо будет харашо…» Вєрки Сердючки. Чи аж так це було потрібно, та й часом діти в такому віці підхоплюють доволі швидко саме те, що дорослі називають дурнуватим. Трапляються у книжці й пунктуаційні помилки (немає ком перед підрядними частинами складного речення), а в дитячих книжках коректорська робота має бути бездоганною, оскільки книжка привчає дитину до грамотності.
.
.
.
Надеюсь, чем-то
Всі події , які відбуваються з людиною, багато в чому обумовлені тим місцем, де вони відбуваються. Сприйняття реальності людиною сильно відрізняється в залежності від місця, де людина знаходиться. У сучасному світі велика частина людей проживає далеко від красивої і надихаючої природи – в задушливому місті. Але не можна забувати, що природним місцем існування людини є зовсім не місто, а природа. Для свого щасливого існування людина повинна жити на природі, а не поза нею.
Одразу, ще з перших рядків твору видно, що Митько – людина дії, адже це саме він має найбільше розвинуту фантазію, яка проявилася у його «демосфенській» промові перед від’їздом. Також він дуже рухливий та непосидючий, адже ну ніяк не міг всидіти над студіюванням «книжкової скарбниці». Сергійко набагато спокійніший за свого друга, і довго вагається над прийняттям серйозних рішень. Водночас Митько – не боягуз. Можливо, навіть відважніший за свого приятеля, адже оселитися біля озера було його ідеєю, та й рятувати Василя кинувся саме він. Але, на мою думку, це також свідчить про його великодушність та, звісно, вміння прощати помилки.
Скоріше за все, саме ці чесноти роблять образ Митька привабливим та по-своєму оригінальним. Мені здається, що він може стати хорошим прикладом хоча б для мене, а тоді – й для моїх однолітків та наступних поколінь.
Повість «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки» розповідає про веселі, незвичайні, таємничі пригоди Сергія та Митька. Історія розпочинається з того, що учні п'ятого класу отримали від учительки ботаніки завдання на літо — зібрати колекцію комах... а замість цього почали полювати на страшного Митькозавра. Наприкінці твору той виявився простим хлопцем Василем, який вирішив розіграти двох друзів. За веселим, пригодницьким характером оповіді і бажанням оспівати справжню дружбу ця повість нагадує трилогію В. Нестайка «Тореадори з Васюківки».
Подробнее - на -
