ответ:Русалонька із 7-В
Вогонь, повітря, вода, земля — чотири стихії природи й буття. Повнокровні, взаємодоповнюючі й різнобічні. Саме такі вони і в тетралогії «Русалонька із 7-В». Це розповідь про життя і пригоди семикласниці Софійки (вона ж — Русалонька), переплетені з таємницями сучасного та загадками не українського минулого.
Вогонь, тим паче, втілений у блискавці — річ ой яка непередбачувана!.. У першій частині («Русалонька із 7-В або Прокляття роду Кулаківських») дівчинка намагається зняти прокляття з однокласника Вадима, у якого давно й безнадійно закохана. При цьому долає блискавиці й натрапляє на несподівані факти з історії не для України ХХ століття.
Повітря — стихія зовні спокійніша, але ж яка непостійна!.. Друга частина — «Русалонька із 7-В та Загублений у часі» — це доля нещасного привида зі старовинного замку, з котрим Софійці довелось познайомитись у літньому таборі і котрого, звісно ж, довелося рятувати. При цьому Софійчине вірне кохання до Вадима зазнає неабияких випробувань: першого вересня в її сьомий-«В» приходить аж надто симпатичний новачок Дмитро Іваненко… Але все це — дрібниці порівняно з тією новою ученицею, яка дивним чином з’являється в Софійчиному класі напередодні Нового року в третій книзі: «Русалонька із 7-В проти Русалоньки з Білокрилівського лісу»!.. Протистояння нагнітається, а часовий проміжок поглиблюється: з жорстких реалій ХХ століття доводиться поринути і в козацьке і навіть язичницьке минуле. Вода — очищає, але вона може бути такою небезпечною!..
Земля — символ стабільності й дому… «Русалонька із 7-В в тенетах лабіринту» — це розплутування Софійкою злочину з крадіжкою полотен у місцевій галереї. Рушивши тенетами детективного лабіринту, дівчинка мимоволі натрапляє на деякі нерозкриті злочини більшовицького режиму і — на несподівані відомості щодо власного родоводу. Ого, які, виявляється у того родоводу корені!.. Пристрасті нагнітаються і в особистому житті: здається, дівчинка знову навіки й безнадійно закохалась!..
Попри те, що кожна з частин — самостійна й завершена, всі вони взаємопов’язані, кожна є логічним продовженням попередньої. У всіх повістях фігурує вельми дивна (а може, навіть трохи чарівна) прабабусина шафа. У всіх є трохи містики й магії (але не більше, ніж в нашому справжньому житті!). У всіх на до завжди приходять красива й добра тітонька Сніжана і безмежно відданий Софійці «третій зайвий» — Сашко Фадійчук. Всі чотири частини, хоч і не позбавлені фантастичного елементу, написані на основі реалій не української історії (в основному це — матеріал центральної України, зокрема Уманщини) і цілком відповідають означенню «краєзнавчий детектив», як слушно назвала свого часу жанр «Русалоньки із 7-В» дослідниця Зоя Жук.
Вогонь, повітря, вода, земля — невже на цьому усе й закінчилось?.. Ох, навряд! Інтрига триває!..
…Загалом же тетралогія «Русалонька із 7-В» — це твір про сучасних українських підлітків, про дорослішання, про пошуки власного Я, про ставлення до рідної мови й до України, про родинні й товариські стосунки, про морально-етичні, суспільні й навіть екологічні проблеми і, звичайно ж, — про перше кохання.
Объяснение:
Головна мета Борулі — добитися дворянства, тому і в своїй хаті встановлює «дворянські порядки», що створює глибокі комедійні ситуації. В гонитві за ілюзорним герой губить справжні цінності, вироблені народною мораллю. Сміховинність своїх вчинків Мартин не помічає. Свої плани він розповідає ще на початку п’єси. Він жалкує через те, що ще його батько не подбав про «гражданську службу». Хоче отримати чин та визнання. Своїх дітей він також хоче вивести в люди: «От сина опреділив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, бог дасть, натреться, тоді повіреного не треба – самі всі іски поведем! Коли б ще дочку пристроїть за благородного чоловіка.»
Комізм ситуації в тому, що Мартин – людина старосвітських звичаїв і виховання. Сім’я його – дружина, син та дочка – також дотримуються старосвітських звичаїв. Боруля скрізь зазнає поразки: сусід-поміщик виграв у нього позов у суді, сина Степана «попросили» з канцелярії, де він працював, наречений Марисі виявився шарлатаном і втік, чому дівчина безмірно рада. Нарешті через одну букву в прізвищі (Боруля – Беруля)рід Мартина не визнали дворянським. Тому він спалює «дворянські» попери в печі. А в останньому монолозі розкриває увесь біль своєї душі : «Горять червоно, як кров дворянська, горять!…О-о-о!… Тепер ти бидло! Бидло! А Степан теля!( ридає)…Пустіть! Рятуйте бумаги!… Я сам поїду у дворянське собраніє, у сенат поїду…(підбіга до печі.) Згоріли… Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки бидло!( Тихо плаче.)»
Поряд з наївним Мартином драматург змальовує хижака Трандальова. Це – людина без певної професії, якій чужі поняття порядності та гідності. Він прижився біля такого, як дворянин Красовський, і одночасно веде справу Борулі проти Красовського, а справу Красовського проти Борулі. Цей тип — продовження суспільної системи.
Образами дружини, дітей Мартина і наймитів драматург стверджує здорову народну мораль. Вони не цураються тяжкої роботі на землі, шанують народні традиції і звичаї.
В своєму творі Карпенко-Карий стверджує принципи правди, простоти та любові до свого народу. Сміх у п’єсі не нищівний, а аналітичний та співчутливий. Описані події по суті трагічні,проте подані у комічній формі.
