Андрій Малишко увійшов в українську літературу як самобутній поет-лірик і пісняр. Глибоко полонила майбутнього поета краса народних пісень, почутих від матері: "Вечорами, сидячи біля прядки, вона співала тихо і протяжно, і ці пісні врізалися мені в пам'ять на все життя. Знала вона їх багато і співала з великим почуттям..." — писав А. Малишко. Хоч поет і не мав спеціальної освіти, але, будучи музично обдарованою людиною, він тонко відчував звукові відтінки навколишнього життя і майстерно передавав їх словесними образами. Поезія Андрія Малишка полонить душу слухача тим, що вона близька до музики. І не дивно, що багато пісень ("Колгоспний вальс", "Київський вальс", "Білі каштани", "Пісня про рушник", "Ми підем, де трави похилі" та інші), написаних на слова поета, увійшло в золотий фонд народної музики. Мабуть, душу кожного з нас полонить "Пісня про рушник". Цей твір, покладений на музику П. Майбородою, увійшов у побут українського народу, став відомий за межами нашої Вітчизни. У ньому кожне слово, кожний образ, як музика, промовляє про сплав прекрасних почуттів, про святу синівську любов. Ось чому поезія А. Малишка так органічно зливається з музикою композитора П. Майбороди. Автор вводить у вірш поетичні образи матері і сина. Син у далекій дорозі, у розлуці з ненькою, але перед ним лежить її ніжний і скромний подарунок — вишитий рушник. Дивлячись на нього, син ніби згадує своє село, дитинство, матір, усе близьке і рідне його серцю. Вірш збуджує наші емоції, закликає людей не збідніти душею, не розгубити у своєму житті почуття любові до рідного краю, до тих місць, де ти народився і виріс "в тихім шелесті трав, в щебетанні дібров", до всього того, що було у житті таке "знайоме до болю".
Під час Великої Вітчизняної війни незмінним успіхом користувалися пісні Андрія Малишка на партизанську тематику: "Засвистали партизани", "Як збиралися хлопці до загону", "Що за вітер з-за гори", "Ми не маєм поля й хати" та інші. Поет глибоко відчував "подих віку" і відтворюючи його в поезії, використовує музичні засоби.
Ні, то у фарбі, в душевнім тоні
і струни, й птиці нові курличуть, —
говорить він у вірші "Не ганьте друзі, за непривітність" про особливості своєї творчої палітри.
Як і всі бійці, поет палко мріяв про перемогу над ворогом. Він не уявляв жодного дня без пісні, яку так любить народ. Про щасливе майбутнє А. Малишко говорить словами відомої української пісні "Закувала та сива зозуля...", яку співають бійці:
І в пісні зозуля кувала
Про щастя майбутнє солдату.
З палкою любов'ю говорить А. Малишко і про відважних прикордонників, які "просяться в пісню" ("Бажання"), про дівчину-шофера, що також заслуговує бути в пісні ("Не буду починати"); про хліборобів, невтомна праця яких супроводиться піснею:
І стелиться пісня юнача
Отам, де пройшли орачі
Таким чином, найвища нагорода для будь-якого письменника, коли його вірші ідуть в люди і повертаються народною піснею. Так сталося з багатьма поезіями А. Малишка. З його творами працювало близько 80 композиторів, а "Пісня про рушник", "Стежина", "Учителька" відомі й цілому світі і викликають найщиріші почуття до матері, рідного дому, до людей, які навчили усьому доброму в житті. Пісні А. Малишка ввібрали в себе найніжніші почуття. Вони то крають серце невимовним болем, то сміються і кличуть до танців, служать зразком органічної єдності змісту і форми, слів і музики, містять в собі великий заряд духовності.
Кожна людина народжується унікальною. Як тільки дитинка вперше в житті відкрила очі, вона починає навчатися. День за днем вона пізнає все нове і нове, радіє кожній митті, але ось уже наш хлопчик чи дівчинка починають пізнавати світ все краще і краще і розуміють, що не все так просто, що не на всі питання є відповідь і що деякі питання краще залишити без відповіді. І хочеться сховатися від цього, втікати, аж тут знаходьтеся просте вирішення всіх цих складних проблем, яке мучить нашу маленьку дитинку, все просто, забуть, не переймайся цим, будь як всі, і в масі сірих людей настає поповнення...
А що як ні? Що, якщо не залишати все як є, не забувати про проблеми, а намагатися знайти їх вирішення. Що якщо не боятися поставити питання на яке немає відповіді, що якщо засумніватися в доводах геніях і сказати: "Ні, все не так"? Хотілося б, щоб більшість людей так робили, але простіше сидіти і не думати про це. В одній із своїх книг Рей Бредбері написав, що людина, яка вміє розбирати телевізор набагато щасливіша, аніж та, яка намагається виміряти і вичислити всесвіт, бо його не виміряти, не вичислити, не відчуваючи при цьому, як ти насправді нікчемний і самотній, але це ж не означає, що не варто намагатися.
Сумніватися і думати не так як всі - непросто, більше того, зазвичай, наслідком цього є повна ізоляція суспільство інакодумця. Жити з всіма простіше, але хіба ж можна тоді пізнати щастя, будучи частиною маси, забувши той дивний дитячий світ, де все було таке нове і неповторне? Чи можна бути із закритими очима щасливим? Напевне, так. Але для чого себе позбавляти бачення? За стіною із сірих людей, ховається щось страшне, від чого, моторошно в душі, але там ховається і щось воістину прекрасне. Не варто боятися, не варто закривати собі очі, адже лише пройшовши сіру стіну, лишивши позаду упередження, норми та правила, які писалися століттями і сумніваючись кожної хвилині в вірності того, що навкруги, можна побачити те прекрасне, яка так близько від нас, та водночас так далеко.
