Коли софійка розгледіла справжні людські якості сашка(м.павленко «русалонька із 7-в)?

Повість-казка марини павленко «русалонька із 7-в, або прокляття роду кулаківських» — це твір про дитячу фантазію й дружбу, про дорослі проблеми і віру в  диво, про сучасність і далеке минуле. дівчинку софійку зовсім замучили нічні жахіття, що відбуваються у квартирі знизу. хазяї цієї квартири поїхали, а за кімнатними квітами доглядає сусідка бабця  валя. дівчинку трішки лякає і сама бабця, і її чорнющий кіт фантик, та найбільше її бентежать крики й тупіт, що в ніч на повний місяць чи грозу чуються з пустої квартири внизу. ще софійка страшенно переживає через те, що однокласник вадим кулаківський майже не звертає на неї уваги. дівчинку бентежить новина,  що рід кулаківських протягом багатьох поколінь переслідує якесь прокляття. понад усе софійці хочеться родині, щоб вадик жив у нормальнім сім’ї, не страждав, бо батьки далеко, а стара бабуся не може впоратися з вибриками онука-підлітка. правда, самому вадику його життя подобається, адже він робить усе, що заманеться: почав палити цигарки, водиться з якимись непевними людьми, краде й перепродує крадене. щоб вирятувати однокласника з життєвих негараздів, софійка відважилася подолати час. дізнавшись, що стара шафа — це  портал, через який можна повернутися в минуле і змінити щось на краще, дівчинка  не побоялася використати таку можливість. дивним чином софійка завади опиняється у вирі подій. вона загубила чудові  корали, і це завадило тітоньці оксані вийти заміж за чоловіка, який мав сім’ю і двох дітей, але приховував це. софійка втрутилася в минуле, врятувала катрю кулаківську, її нареченого семена та його батьків від страшної смерті, а себе привидів загиблих у пустій квартирі. звичайно, твір наповнений казковими , мандрами в часі, але, як і в кожній казці, у творі марини павленко багато реального. усе це робить його цікавим не тільки для дітей, а й для дорослих, які, прочитавши «русалоньку…», зможуть згадати своє дитинство і краще зрозуміти  власних дітей-підлітків.

На узліссі, біля рову, де дідусь мій пас корову, кучеряве, як вільце, зеленіло деревце. І зайчатко, і лисичка називали його — дичка, і колись давно-давно липам скаржилось воно:— Чом я дике? Я не дике! Скоро виросту велике. Нині зовсім невеличке п’ю водичку од кринички, що прозора наче скло… Із зернятка я зросло. Ось довкола ліс буя… Може, кленом стану я, може, дубом в лісі скраю, ще не відаю, не знаю…Тут при нім зайчатко стало, подивилося й сказало:— Ти із яблука, що впало. До землі вчепилось ти, щоб під дощиком рости. Через років сім чи вісім станеш яблунею в лісі!Засміялись лопухи:— Хі-хі-хі! Хи-хи-хи! З неї яблуні не буде, бо затопчуть її люди. Якщо й вродить якийсь плід, то заглушить його глід!Але йшов узліссям дід. З корячка води напився і на дичку задивився: «Непомітна, невеличка, але яблунька, хоч дичка. В бур’янах густих вона, але в корені міцна…»Вирвав дід скрізь лопухи і сказав:— Роздивляйсь зелені сни, а пізніше, восени, я візьму тебе в мій сад, де порічки й виноград, де квітує все зелене,— станеш щепою у мене!І коли зжовтів весь ліс, деревце дідусь приніс до господи й посадив і довкіл обгородив, щоб не сміли зайченята взимку яблуньку чухрати. А на весну залюбки прищепив дідусь бруньки з яблунь тих, що вже великі, що культурні, а не дикі… Й деревце розвеселилось, шовком-цвітом рясно вкрилось. І зросла, як дід хотів, яблуня семи сортів. Дозрівали на осонні білі яблука й червоні.От і казка невеличка вам про яблуню, про Дичку.