Героєві Павлентієві пощастило вижити під смертоносним градом війни. Але як жити далі? Хату розірвало бомбою, батько загинув на фронті. Нема в що одягнутись. І як каже його мачуха Ялисавета: «А що їсти? Хліба намолотили тільки у державу і то не хватило до плану». (Доречно запитати: «А держава — це не її голодні люди?»). І Павлентій вступає до ремісничого училища, бо там давали не тільки професію, а й сяку таку одежину (навіть шкарпетки, які багато хто із підлітків одягнув вперше у житті) та пайку хліба з сіллю. Павлентія насправді звати Павлом. Та він сам себе так назвав «для солідності». Він невисокого зросту, слабосилий, але добрий і делікатний. У почуттях і думках набагато доросліший, ніж мало б бути на його вік. Училище розташоване у райцентрі, а хлопці живуть у селі. Ходити треба щодня і не один кілометр степом — у темряві, у непогоду, ще і вовків розвелося вдосталь. Та і серед людей вони теж не перевелися. Ця повість — ніби відрізок із життя самого письменника. Мабуть тому вона і вийшла такою щемкою і хвилюючою. Читаючи її, не один раз стисне горло, а на очах виступлять сльози, хоча в повісті все тихо й мирно, герої її сторінок молоді й здорові, а деякі епізоди написані з тонким гумором. Ця повість так і «проситься» на екран).
