Григорій Савич Сковорода увійшов у свідомість своїх сучасників і нащадків як народний філософ і вільнодумець, як мудрий вчитель життя. І якби у мене буда змога звернутися до свого видатного співвітчизника у листі, я, напевно, написав би приблизно так.:
«Доброго дня, шановний Григорій Савич!
Дуже радий тому, що маю змогу написати Вам листа і висловити усе те, що хотів би Вам сказати при особистій зустрічі.
Перш за все, я засвідчив би Вам свою пошану і виразив подяку за Вашу творчість. Адже Ваша висока освіченість ніколи не віддаляла Вас від українського народу, Ви ніколи не прагнули бути «чорною сковородою , яка пече білі млинці». Тому і твори Ваші завжди були найближчі тим, хто жив під солом’яними стріхами, тому своє призначення і сенс свого життя Ви вбачали саме в цьому. Можливо, Вам це невідомо, але я повідомлю, що Ваші твори поширювалися навіть у рукописах і поступово входили у репертуари українських лірників і кобзарів, а один з них у своїй п’єсі «Наталка-Полтавка» використав Іван Котляревській. Це був вірш «Всякому городу нрав і права».
Як представник просвітницької ідеології, як людина свого часу, Ви, Григорій Савич, видобули свою філософію на вченні про «природну людину», яке відомо моїм сучасникам ще з філософських творів Вольтера, на пошуках шляхів досягнення щастя такою людиною. Я з вами повністю згодний, що у природі, перед Всевишнім, усі люди рівні. Згоден я і з тим, що громадська організація завжди породжує нерівність і жорстоку експлуатацію панівною верхівкою низів, а це є неприродним, невластивим самому єству справжньої людини. Мабуть тому Ви заперечували не тільки існуючий у Ваш час громадський порядок, а й будь-яку експлуатацію людини людиною. Найбільш повно розкрити хижацьку сутність українського панства Вам вдалося у поезії, яку я уже згадував. Сатиричне прямування вірша «Всякому городу нрав і права» відобразило позицію трудового народу і Вашу особисту позицію.
Ви, Григорій Савич, незвичайна людина, адже Ви ніколи у своєму житті не приймали оточуючого світу, який руйнував в людині усе людське – бажання мати серце, «як чистий кришталь», і прагнення до чесної роботи, що теж відповідало та й зараз відповідає ідеалам та настроям простої людини. Дуже добре, що Вас приваблювали людські духовні і моральні цінності. Як я розумію, головне для Вас було дивитися у самий корінь проблеми і намагатися з’ясувати причину усіх людських бід. Ваша думка співпадала з думкою видатних просвітителів Вашого часу, адже Ви вважали, що нещастя людей полягало у відступах від природного життя і Богом заведеного порядку.
Я вважаю, що цей Ваш погляд знайшов відображення у «Байках харківських». Мудрість цих байок – це, в сонові своїй, невичерпна мудрість трудового народу з його розумінням добра і зла. Бо першоосновою щастя вільної, незалежної від будь-яких обставин і умов людини є народне уявлення про моральні і душевні людські цінності. На мій погляд, тема «вільності» була однією з провідних тем Вашої творчості.
Познайомившись з вашими творами і Вашим життям, я прийшов до висновку, що волю, як першооснову людського щастя, Ви ідеалізували не тільки в творчості, а й у житті. Мені відомо, що, уникаючи будь-якої залежності від обставин, місця і суспільства, які б могли обмежити Вашу свободу, не маючи з собою ніякого добра, окрім двох-трьох книжок, у товаристві пса Ви обійшли майже всю Україну, переходячи від села до села. Мабуть саме тому і на надгробку своєму Ви заповіли зробити напис: «Світ ловив мене та не спіймав». Не переймайтеся – Ваші нащадки виконали Ваш заповіт.
Мабуть це майже все, що я хотів Вам сказати. Тому закінчую свого листа і ще раз дякую Вам, Григорію Савичу, за можливість написати Вам листа, дякую за ваше життя і Вашу творчість, яка сприяла розвитку українського народу і його поступу у вірному напрямку прощавайте!»
Київ... Русь... Україна... Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близкість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії. Ось уже понад XV століть височіє на дніпровських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати «матір’ю міст руських», «відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи — Київської Русі.
Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубецький монастир і Києво-Печерська лавра із залишками Успенського собору, старовинний Поділ і сивочолий Дніпро — все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться українська земля і шлях її народу в майбутнє.
Оглядаючи з висот київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, дослуховуючись голосу віків, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому, і якою мовою спілкувалися наші предки? Хто були оті будівничі міст, храмів,
Пам’яток зодчества, що впродовж багатьох століть чарують нащадків своєю довершеністю й красою?.. Таких ще вповні не з’ясованих питань постає чимало, та відповідь на окремі з них ми можемо дати, адже нещодавно ознайомилися з творами, автори яких намагалися збагнути долю нашого багатостраждального народу, зриміше і відчутніше уявити картини минувщини. Зі сторінок оповідань і віршів дихає старовина, постає життя наших предків, миготять у стрімкому бігу коні, схрещуються списи, дзвенять шаблі... Без минулого немає майбутнього. У захоплюючу мандрівку по шляхах історії вирушимо ми на сьогоднішньому уроці, спробуємо перевірити ваше розуміння прочитаних творів усної народної творчості, історичної поеми О. Олеся.
