Почали ділити дідизну. Дядьку Івану й дядині Явдосі дісталась дідова хатина, яку вони швидко розібрали. Дядько Яків взяв дідову катрагу. А сім’ї Михайлика дісталась клуня, в яку вони й переселились. Тут ще й надійшов дядько Володимир і став вимагати спиляти грушу, яку він колись посадив. Батько Михайлика, Панас, пропонував Володимиру посадити нову в його садку, але той відмовлявся. На тому й посварились. Положення сім’ї було скрутним і батько надумав перебиратися у степи, на Херсонщину.
Мати й Михайлик зажурились. Хлопчик поїхав прощатись з лісом. Там і зустрівся з Любою. Разом вони ходили до нори борсука – прислухались як там шарудять його дітки. Михайлик розповів Любі про свою журбу і дівчинка підтримала його – вона теж не хотіла, щоб Михайлик їхав. А додому знову прийшов дядько Володимир. Він прочув, що сім’я збирається виїжджати і хотів купити їхню землю за безцінь. Та батько не хотів поступатись, тому знову посварились. Окрім того батьки сварились між собою. Однієї ночі мама навіть пішла десь з хати.
Одного ранку додому до Михайлика завітала Люба. Вона принесла суниць і просила батьків Михайлика не їхати. Вирішили все-таки залишитись.
Розділ другий
Михайлик радів. Він поїхав до лісу і там знову прислухався до борсуків. Знову зустрілися з Любою. Пішли збирати липовий цвіт, коли їм зустрівся дядько Сергій – «отой, що донедавна ховався у різних криївках од революції». Він хотів вполювати борсука, але діти не дали. Поки збирали цвіт, то почалась страшна злива і вони заховались у кореневищі дуба. Та враз Люба згадала, що від зливи може промокнуть. В вторни бог создал тебя
Володимир Сосюра любив Батьківщину "всім серцем своїм", а своїми справами він не раз доводив відданість їй. Все творче життя поет присвятив рідному народові, розвитку його культури. Почуття відданості рідній землі у Сосюри особливо ніжне і водночас тривожне:
Є любов до сестри, і до матері, і до дружини,
Є багато любовій, та найдужча й найвища з усіх,
Непогасна, як вічність, до тебе — моя Україно,
Що зростила мене в голубому розгоні доріг...
Саме ця любов давала поетові сили стверджувати, що "всю по каплі кров за свою вітчизну я віддать готов". Саме ця любов у 1944 році, в час, коли українські землі було визволено і на небі з'явилося довгоочікуване сонце, в радісну мить перемоги і загальнолюдського щастя, створила поезію "Любіть Україну". Цей вірш ішов тернистим шляхом до людських сердець. Він, палкий і променистий, сповнений високих патріотичних почуттів, як своєрідний національний гімн, пройшовся по всіх серцях і душах української молоді. Ця поезія має форму послання. Поет, ніби заглядаючи в очі, в душу, одночасно звертається до кожного зокрема і до всього українського народу взагалі:
Любіть Україну, як сонце любіть,
Як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть у годину негоди!
Объяснение:
