Мова. Навчатись їй так просто й одночасно так складно. Українська мова живе всередині нас. Навіть не вивчаючи її, без проблем розуміємо, бо це наша мова. Ми українці, і нам соромно не знати своєї власної мови, соромно не намагатись розвивати своє мовлення.
Так, українську мову ми вчимо в школі, але для справжнього володіння нею цього недостатньо, треба самотужки додатково займатись.
Необхідно багато читати. Читати вголос і про себе, читати не лише художню, а й публіцистичну літературу. Саме таким чином я покращую свій лексичний словниковий запас, вчусь володіти літературною мовою.
І чим більше я читаю, тим кращим, і я це помічаю, стає моє мовлення.
Але всі ці знання так і залишились би в теорії, якби я не спілкувався. Спілкуючись рідною мовою, я можу помітити свої власні помилки, виправити їх. Слухаючи своє мовлення, я помічаю, чого мені бракує, на що звернути увагу, з чим виникає найбільше проблем, де найбільше помилок.
Останнім часом у нас приділяють велику увагу українській мові. Ми частіше чуємо її — і по телебаченню, і по радіо, і навіть на вулиці. Завдяки телевізору та радіо ми, непомітно для самих себе, вивчаємо мову, вчимось розуміти її. До речі, диктори надають інформацію суто літературною мовою, враховуючи всі вимоги до її вимО
ви, і це для нас корисно. Отож, ще один засіб навчання мові — це телебачення та радіо. Я намагаюсь уважно слухати, запам’ятовувати, одним словом — навчатись.
Так, це складно. Процес пізнання дуже повільний, тут неможливо поспішати. Навчатись необхідно вдумливо, старанно, інакше найголовнішого можна не помітити.
Але я не боюся складнощів, невдач, адже я працюю, отже — розвиваюсь. Без мови немає жодної країни, а це значить, що я зобов’язаний знати свою мову, адже «мова — це щось далеко більше за механічний зв’язок між людьми, це відбиток свідомості людини — це прояв її».
Хлопці знітилися. Обом стало соромно. Вони швидко вийшли з хати.
- Що будемо робити, Антоне?
- Не знаю. Я б зараз під землю провалився від сорому...
Вони сіли під старою розлогою грушею, колись бабуся з її плодів варила таке смачне варення ...
- А кому ти продав ікону?
- Опанасовичу ... В нього магазин є з всякою старовиною...Але вже стільки часу минуло...Та й грошей нема.
- Треба шукати ікону! А гроші я знаю в кого можна позичити. Бабусі недовго ще з нами бути...
Хлопці встали і попрямували до дороги.
В крамниці, звичайно, ікони не було. Опанасович сказав, що продав її якійсь старій жінці. А хто вона така - він не знає. Сказав лише, що бачив її кілька разів на базарі - вона продавала сир, молоко, масло... Хлопці вхопилися за це і попрямували до місцевого ринку, хоч надії було мало. Роман вже встиг позичити гроші в свого друга, аби лиш бабусю відшукати... Хлопці йшли поміж торгових рядів і вдивлялися в селянські обличчя. Аж раптом Роман почув як його кличе Антон. Брат стояв біля старенької бабусі перед якою був розкладений її нехитрий товар: сир, молоко, масло. Хлопці з надією дивилися на бабусю...
- Діти, ви щось хочете купити? - запитала бабуся.
- Ні. - першим отямився Антон. - Це ви купили ікону в Опанасовича десь півроку тому?
- Так, я. А що таке?
Хлопці чесно розповіли про все, що трапилося...Бабуся дивилася на хлопців. Антон стояв блідий, йому було страшенно соромно, він хотів зірватися з місця і тікати, але не міг і поворухнутися...
- То ви хочете, щоб я її вам повернула?
- Продали, - вихопився Роман.
- У нас є гроші, навіть, більше, ніж ви за неї заплатили.
- Я ікон не продаю. - відмовила стара жінка.
В обох похололо на серці - "Не продасть!".
- Ми вас просимо, будь ласка! Скажіть свою ціну!
- Я ж сказала - я не продаю ікон. Я вам її віддам, але ви мені обоє рік допомагатимете влітку. Домовилися?
- Так - так! - зраділи обоє.
Троє вийшло з ринку і попрямували за місто.
Коли брати опинилися в хаті бабусі Ганни, то стали і завмерли на порозі. З усіх кутків на них дивилися Святі Обличчя. В кімнаті було до 50 ікон.
