Написати переказ до тексту:

Заходила ніч.Німіє степ і тьмариться.Поспішаючи, кудись ховаються останні шуми й гуки довгої літньої днини. Не погасло ще на заході, як кров, червоне зарево, а вже над ним у темряві далекого неба зажевріла, немов жарина в попелі, вечірня зоря. А місяць, що перше висівсеред ясного неба сірою, малопомітною плямою, під темним крилом ночі зразу ожив і засвітився білим чарівним огнем.Ринуло з неба ціле море тихого світла, усе на землі потопляючи. Над степом промайнув легенькою тінню незрячий сон.Ніч зайшла.Маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу хуторець.Синіють у промінні хатки. У яр потяглися довгі тіні.Тихо в хуторі, мов у скам’янілому царстві із давньої казки.Серпи, коси, вози, збруя —усе мертво лежить коло хат, немов ті цяцьки, що перед сном порозкидали малі діти. По дворах манячать стіжки свіжої пашні, мало не поруч з хатами тягнуться ниви з блискучою стернею.На нивах, як те військо побите, темніють не зношені снопи, стелються довгими рядами не загребені покоси і, збившись стеблинами в густу лаву, подекуди стоять самотою клапті недокошеної пшениці.А над усім густо стелеться дух свіжого степового сіна.Розкошами, красою віє над степом...У яру тихо й сумно. Світить над ним місяць. Уздовж його розтягнулися довгою стрічкою кучеряві верби. З-під верб одірвались і попливли проти місяця понад зрошеною травою марища —тіні. Запирскало щось... Воли. За волами виринула й стала в яру волохата постать.На голові в неї наверчене жмутом якесь ганчір’я, довга свита підперезана білою ганчіркою, на ногах великі мужичі чоботи, а в руках —батіг. З купи ганчірок визирає мармурове дівоче личко з дуже великими пречудними очима. Дівчина притулилася плечем до стовбура й закинула голову проти місяця. Очі в неї склепилися, руки опустились, як у сонної. Стоїть і осміхається.Затремтіло зразу сонне повітря, і зграї срібних звуків, плутаючись і виграваючи, полетіли яром і далеко кругом заснували степ.Потім із моря звуків вирізалися дзвінкі, мов із срібла викувані, слова пісні:Яром, яром, пшениченька ланом,Горою овес.
Не по правді, молодий козаче,Зо мною живеш...Слова всі до одного оддалися голосною луною: ні одне не сховалося. Дівчина замовкла і схилила голову. Стало знов тихо. Тільки десь далеко, тремтячи в повітрі, завмирали останні одголоси пісні.Верби стоять непорушно. Крізь їх віти де-не-де визирають далекі зорі.Дівчина звела великі очі й довго вдивлялася ними в сріблясту далечінь. Здіймала руки, щось шепотіла сама собі, кивала гірко головою. Знову зворухнулося повітря, і срібні звуки розбудили степ. Дівчина заплющила очі, марить і співає.І ввижається бідній дівчині в старих лахміттях, що не наймичка вона, не сирота... Вона дочка багатого батька. У неї шовком шиті сорочки, дорогії килими, дукачі срібні... Та не милі їй вони, бо не хоче її любити козак молодий. А той козак —такий хлопець, яких уже немає тепер: він у пишному вбранні,що сяє, як сонце. Під ним грає кінь вороний, а в того коня горять на ногах золоті підкови, срібні виблискують стремена. Сидить козак на коні перед нею, хороший і вільний, як вітер степовий, а вона стоїть перед ним засмучена та стиха докоряє йому, що не по правді він з нею живе...Тужить, розливається голос дівчини, і лунає-розлягається по сонному степу живе оповідання про дівчину та зрадливого козака (С. Васильченко, 518 сл.).

Кілька місяців тому мене серед інших було обрано посланцем з толерантності ПРООН в Україні, разом з колегами ми провели десятки заходів різного формату у 17 містах країни.

Хочу в декількох абзацах поділитись головними міфами , що на мій погляд панують щодо питання толерантності в нашій країні.

У рамках комунікаційної кампанії, що отримала назву "Віднайти повагу" і реалізована разом з Міжнародним центром перспективних досліджень, дискусії з десятками людей виявили, що поняття толерантності для більшості пересічних українців настільки розмите і невизначене, що інколи може здатися – геть незрозуміле або занадто відірване від повсякденного життя, щоб звертати на нього увагу.

Водночас, це не заважає більшості з наших співрозмовників щоденно використовувати на практиці ці принципи.

У спілкуванні ми виявили декілька розповсюджених міфів, які панують серед українців у цьому питанні.

Толерантність – це ознака слабкості

Вона притаманна тим, хто не здатен фізично або морально домінувати над іншими.

Насправді, на практиці це поняття має цілком протилежний міфові зміст. Толерантність – це акт волі, свідоме утримання від насилля, коли ми маємо можливість його спричинити.

Для здійснення цього акту необхідні моральні сили, міцна опора життєвого досвіду та набутих цінностей. Натомість спричинення насилля не вимагає від нас духовної чи аналітичної роботи.

Толерантність до інших заважає досягненню особистого успіху та щастя

Насправді ж, толерантність – потужний інструмент досягнення психологічного спокою і щастя в особистому житті.

Ставлячись поважно до оточуючих, людина отримує багато переваг: симпатії рідних та близьких, збільшення кола друзів, що дає впевненість і підтримку в години життєвих складнощів.

Неодноразово підмічено: чим більше друзів, тим щасливіша людина.

Не слід забувати, що взаємоповажне суспільство має економічні переваги: у ньому більший рівень безпеки, саме через це вести бізнес в такому суспільстві комфортніше, збільшується інвестиційна привабливість, а з нею і економічний стан громади, області, країни.

Українське суспільство толерантне

На щастя, це єдиний міф, якому реальність хоча би не протилежна.

На самому початку зустрічей в рамках кампанії ми побіжним поглядом визначали чи толерантне українське суспільство та чи толерантні учасники зустрічі зокрема.

Тотальна більшість людей, з якими ми спілкувались, вважає себе толерантними, хоча при розкритті питання у продовження зустрічі ми швидко виявляли, що кожен із нас ще має докласти зусиль, щоб стати толерантним: провести аналітичну роботу, з опорою на логіку щодо рівності прав або переваг толерантності, а в деяких випадках частіше практикувати співчуття.

Із цього можна зробити важливий висновок: українці вважають себе толерантними, а значить мають бажання бути такими.

Водночас, ми не завжди розуміємо де межа, за якою закінчується толерантність і починається дискримінація.

На мій погляд, актуальним напрямком в рамках підвищення толерантності та взаємоповаги в Україні має стати роз'яснювальна робота щодо найбільш розповсюджених порушень принципів толерантності в нашій державі.

Висловіть свою думку в коментарях: які у вашому оточенні найбільш розповсюджені порушення принципів толерантності?

АРОМАТ ЛЬВОВА
Після кількагодинної прогулянки вулицями Львова починаєш відчувати себе мислителем загальнолюдського значення. Сюди приїжджають не просто подивитися, а духовно наснажитися. Не один колишній львів’янин, нині мешканець Києва, а чи Москви, чи Нью-Йорка, сподівається знову наситити своє серце флюїдами Львова, відчути солодку відповідність свого внутрішнього ритму з пульсом буття. У ту мить, коли довговічне каміння нашіптує про нетлінні цінності світобудови, коли історію прочитуєш навіть дотиком руки, — кров по жилах струменить так лагідно, як вода лісового струмочка.
Різноманітні вежі, шпилі, куполи, колони є ніби вулканічним виверженням духовної магми людства, яка так буйно прорвалася назовні з невидимих глибин у цьому місті, що зветься Львовом, і застигла в дивовижних архітектурних формах. Тут сповнюєшся відчуттям, що життя не минає даремно.
Невеликий архітектурний комплекс Вірменського катедрального собору є питомим фрагментом Львова, без якого той не був би самим собою. Мікросвітові собору притаманна аура, у якій народжуються емоції, здатні народжуватися тільки тут.
Заснований 1356 р. , він став і культовим осередком численної вірменської громади й одним із культурних центрів львівського поспільства. Щоразу, крокуючи Вірменською вулицею, радо відчуваєш, як силует вежі храму, спроектованої Петром Красовським із Лугано, лагідно проникає в твою свідомість. Відгороджене ґратками подвір’я Вірменського собору викликає непереможне бажання потрапити під його склепіння, бо здається, що, ступивши за цей поріг, опиняєшся в іншому вимірі простору і часу. І ось ти стоїш між сивокамінними колонами аркадних ніш, та ще за непроникною стіною дошкульного львівського дощу, без якого такі хвилини немислимі: саме дощ створює ледь помітне водяне екранне полотно, на якому пробігають живі картини минулого. І це казково! А якщо спроби споглядання візій виявилися марними, то можна згадати яскраву сцену з відомого кінофільму за участю Михайла Боярського «Д’артаньян і три мушкетери» , у якій відбувається дуель гасконця з Атосом, Портосом і Арамісом. Місцем зйомки її й стало це подвір’я. Тут же — надгробки з епітафіями 600-річної давності, з яких удається зрозуміти хіба те, що й могили не вічні.
Вулиця Вірменська — одна з не багатьох, яка передає львівську старовину найчіткіше, так би мовити, стійко утримує її аромат. Лаконічна й виразна форма ренесансного порталу житлового будинку № 20 чи не найкраще засвідчує собою XVI ст. , яке на Вірменській «випинається» з багатьох кутків і ніяк не поступиться наступним століттям. Навіть Хронос, котрий є символом швидкоплинності часу, фігурою котрого оздоблений фасад однієї з найцікавіших кам’яниць Львова — ампірний будинок «Пори року» , ніяк не може зарадити такому повільному рухові століть на цій вулиці. Навіть зодіакальний фриз, яким оздоблено цю ж кам’яницю, своїми дванадцятьма сузірними знаками втричі швидше лічить перебіг року, однак історична зміна віків усе одно ледь торкається вулиці Вірменської. Приваблюють рельєфи роботи Гартмана Вітвера на сусідній кам’яниці № 21, на яких прадавні міфологічні мотиви, напевно, також покликані символізувати людський поступ через народження нових поколінь. Поколінь, яким хоч і накреслено передавати одне одному естафету конкретної миті — «тепер і тут» , а все ж таки судилося колись оволодіти часом завдяки подоланню простору...