Треба виписати повнозначні слова.
Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.
Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібн яні звуки.
Ниви шумлять навколо і заважають. Жену від себе голоси поля, і тоді на мене, як дощ, спадають небесні. Тоді пізнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так, що вухо ловить і не може зловити її переливів. Може, співає, може, сміється, а може, зайшлося від плачу.
Чи не краще сісти тихенько й заплющити очі? Я так і зроблю. Сідаю. Круг мене темно. Блискають тільки гострі колючі звуки, і дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати в пам’яті – і не виходить. От-от, здається ... Тью-і, тью-і. Ті-і-і... Ні, зовсім не так...
Як вони оте роблять, цікаво знати? Б’ють дзьобами в золото сонця? Грають на його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля?
Розтулюю очі. Тепер я винний, що з того посіву зійшла срібна сітка вівсів, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмінь, пливе текуча вода пшениці.
М. Коцюбинський