Запишіть прислів’я та приказки, визначте сполучники підрядності та їх групу за

значенням.

Не той ворог, що поряд із тобою, а той, що за спиною. Ти йому не вір, бо то звір.

Жалів яструб курку, доки всю обскуб. Пес бреше, бо співати не вміє. Чи чорт видав, щоб

ведмідь щебетав. Якщо грім гряне, то й ледачий встане. Дурниць наробив, дарма що

розумний. Як посієш, так і пожнеш.

Рано чи пізно кожен з нас замислюється про своє призначення і місце в світі. Іноді це відбувається в юності, а іноді люди проживають життя, не замислюючись, і в старості пожинають плоди безглуздо прожитих років. Мені здається, що думати про своє призначення важливо і потрібно, адже від цього може залежати доля. Пошуки себе і свого місця в світі – завдання непросте, однак, чим раніше людина починає замислюватися про це, тим краще. Місце в світі – це, насамперед, професія. Я вирішила стати вчителем, тому що саме в цій професії я зможу відчувати, що приносять реальну користь. У сучасному світі дітям часто бракує любові, живого людського спілкування, грамотного ради. Нинішні батьки потопають у власних щоденних турботах, і часто їм не до дітей. Я впевнена, що школа може впоратися з цією проблемою. Хороший вчитель – це не тільки викладач певної дисципліни, але ще друг і наставник. Тому так важливо давати дітям тепло й увагу, у першу чергу. Кожна людина прагне до гармонійного життя, нехай навіть несвідомо. Однак гармонію кожен уявляє по-своєму. Я вважаю, що важливо реалізувати себе у всіх сферах життя, тому в майбутньому мені б хотілося створити сім'ю і виховати хороших дітей. Таким чином, питання про пошук свого місця в житті – питання дуже складне, і може знадобитися дуже багато часу, щоб відповісти на нього. При цьому очевидно, що варто замислюватися про такі речі, щоб згодом не довелося каятися в своєму бездіяльності або гірких помилок, скоєних в поспіху. Для себе я вирішила, чого хочу і до чого варто прагнути. Сподіваюся, що обставини будуть складатися сприятливо, і моє життя буде цікавою, насиченою і гармонійною.

Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?

Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. 

Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.

Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.