Пройшов воєнний поїзд і не спинився

Чистіша від сльози хай буде (рідна мова - найбільша духовна коштовність) 
Ніжна душа мого народу бринить у слові. Слово, оповите любов'ю, вигранене вічністю, музично-незбагненне і сонячно-прозоре, заходить у серце і настроює струни ніжності. Ніжне українське слово будить у нас людину, воно освячене любов'ю до найдорожчого на землі, воно сходить зорею і яскравіє, доки людина живе для добра, доки мудрість і праця квітчають землю, доки живе в людині жага творіння. 
Таке воно, чисте і щире українське слово; така вона, рідна мова - найбільша духовна коштовність, у якій народ звеличує себе, якою являє світові найцінніші набутки свого серця і мудрості, передає з покоління в покоління досвід, культуру і життєдайні традиції. Рідна моя мова - це та таїна, яка робить народ народом і увінчує найтонші порухи його душі. 
Упродовж віків український народ творив і шліфував свою мову, заносячи в мовну скарбницю переплавлені у ніжній душі, добірні перлини пізнання, почуття, мрії. Але як же часто ці віки були сповнені важкими випробуваннями на міцність, життєздатність моєї рідної мови! Я звертаюсь до історії України - і бачу, як протягом трьох століть були проголошені десятки державних актів і постанов як з боку царської влади - відвертих і неприхованих, - так і з боку радянської влади - більш хитрих і завуальованих, котрі мали одну мету: обмежити, заборонити і знищити українську культуру, мову тощо. Україна після цих страшних ударів, які не кожна нація може витримати, зазнала колосальних втрат, та, на щастя, все це витримала. 
Але хіба я помилюсь, коли скажу, що саме зараз в культурному і мовному відношенні Україна переживає вкрай важкі часи? Так, у всі часи мовне питання в Україні було гострим. Але зараз, мені здається, закрадається якась безнадія, безвихідь і поселяються в душах поборників мови: все людство вже давно заклопотане зовсім іншими проблемами, багато чого досягло, а ми й досі товчемося навколо одного й того ж.
Я допускаю, що через свою неосвіченість чогось не розумію, але я твердо переконаний в одному: якщо наша мова зникне в Україні, то її більше ніде не залишиться (в її живому вигляді) і ніхто її не підтримає. Другої україни у нас немає! 
Тому саме на нас, молоді, лежить відповідальність подбати про рідну мову, підтримати її, до розвиватися. Бо саме нам випала велична місія підняти Україну до світових вершин, вивести її шляхом незалежності, проголошеної десять років тому, у число могутніх країн. 
Нехай за одне покоління не можна змінити того, що формувалося століттями. Але зміна потрібна, бо інакше зникне мова, а з нею - нація і культура. Цього світова історія нам не вибачить. 
...З перших хвилин мого життя у безкрайньому океані звуків неповторно звучить мелодія рідного слова. І кожне слово - немовби виплекана народом-дивотворцем квітка з неповторним ароматом, з неповторни ми барвами. Хай же ніколи вона не зів'яне, хай радує світ своєю красою! 
   Ти постаєш в ясній обнові, 
   Як пісня, линеш, рідне слово. 
   Ти наше диво калинове, 
   кохана материнська мово! 

Папужку я побачила у книжці на ілюстрації. Він дивився на мене своїми великими чорними очима. Яскраві кольори пір’їного вбрання просто зачарували мене. Високий чубчик на голові підкреслював його величність. Дзьоб маленький та гострий. Дуже міцний. Лапки чіпкі. Адже він полюбляє показувати карколомні трюки. Ця екзотична пташка дуже відрізняється від наших птахів. Веселого папужку має моя подруга. Пташка ще маленька. Невеликого розміру. Вкрита жовтим яскравим пір’ям. Маленькі чорні оченята дивляться довкола. Дзьоб невеликий, проте міцний. Він птах екзотичний, чубчик на голові нагадує нам про це. Папужка часто видає звуки, схожі на слова. А ще він любить висіти на гілці, йому допомагають чіпкі лапки з гострими кігтиками. Я з подругою часто гаємо за його веселими витівками.