А місяць! Ну, не знаю: чого місяць у неділю так світить? у буденні дні він якийсь байдужіший! А в неділю - не зводив би з нього очей. І ні слухати нікого, ні грати не хочеться, а йти і йти степом кудись...
Всі люди красиві, як добрі.
О, якби тільки хто знав, яке то щастя - рвати абрикоси уночі при місяці! Нахилиш гілку, а вони тебе лагідненько по маківці - тут-тук-тук... Об щоки труться оксамитне - є-таки на них пушок. А котра й сама за пазуху впаде, полоскоче золотою мишкою і пригріється. і вже її не чути...
- Ач, як сонячно! - сказала тітка Ялосовета і по-молодому збила хустку на плечі. - А красивий директор. Такий якийсь... Наче й наш, наче й не наш - культурний.
- Кажу ж: ідіть заміж. Так ні...
Объяснение:
безперечно, у кожного з нас є улюблений куточок україни. в одного це величний, пишний київ або красуня полтава, в іншого — тихе взимку і гомінко влітку приморське селище або ж мальовничий закарпатський хутір. а у мене цей куточок — демківці (є таке село у житомирській області), хоча живу я у великому місті. щороку я проводжу у демківцях майже все літо. там я пізнаю справжнє життя: не книжкове, вигадане, а таке, яким воно є — звичайне, реальне, без прикрас. не обминають мене і клопоти, пов’язані з життям у сільській місцевості: рано , ходжу по воду до криниці, бабусі по господарству тощо.
саме там я побачила «народження» хліба: від зерна до паляниці. у моєї бабусі дуже великий город. одну третину його займає городина, другу третину — трава на сіно (до речі, сіножать — тричі за літо). а третя частина — пшениця.на початку серпня розпочинаються жнива. усі родичі збираються і разом жнуть (серпами! ) пшеницю по черзі у кожного. колоски в’яжуть у снопи, скирдують, потім молотять і везуть на млин. з отриманого борошна бабуся протягом року пектиме запашні паляниці, смачні струделі, пиріжки та пампушки. маю зізнатись — нелегка хліборобська праця. (після усього побаченого до хліба ставишся зовсім інакше). адже все відбувається так, як описано у творах українських класиків xix століття. нічого не змінилось! і це сьогодні, у добу високих комп’ютерних технологій!
у демківцях я почуваюсь дуже комфортно, адже демківчан зовсім не цікавить, у що ти одягнутий, яку школу (елітну чи звичайну) відвідуєш. для цих простих людей передусім важливо, щоб ти був людиною та вмів працювати.
до речі, у демківцях ще є хати, вкриті соломою, на стріхах яких живуть лелеки. ще існує звичай не замикати будинок, коли йдеш із дому: просто до дверей притуляють коромисло — на знак того, що вдома нікого нема. і, повірте, ніхто не зайде і нічого не візьме.
це інше життя, інший вимір. можна було б ще довго «освідчуватись» у коханні демківцям, але чи є сенс? я скажу просто: для мене це найулюбленіший куточок україни.
