Нещодавно я проходила(проходив) повз вулицю свого дитинства повз вулицю Шевченка. У мене проминули усі спогади мого дитинства. Я згадала усіх своїх друзів, різноманітні ігри, дитячій сміх та подерті коліна. Я на це все дивилась і згадувала що ці всі будинкі мені здавалися дуже височезними. А зараз, я розумію шо це звичайнісінькі п'яти-поверхові будівлі. В дитинстві вони були дуже гарними, де були дуже гарні клумби з квітами, де всі діти в них любили ховатися під час гри у хованкі. На цій улиці не дуже багато чого змінилось. Мені дуже подобалась ця вулиця и зараз подобається.
Объяснение:
Світає. На вулицях сонного похмурого міста не видно ні душі.Холодну землю вкриває товстий шар срібно-сліпучого снігу. І здавалося, що то не сніг, а велика білосніжна ковдра, що огортає собою всю землю. Ще вчора опустілі, немов сиротини дерева сьогодні стали ошатно вбраними та пишними. Тепер на них з`явилися сяючі прикраси і їх уже не можна назвати бідними та самотніми. Дахи будинків, верхівки дерев, уся поверхня землі обсипана снігом, який здалеку здається коштовностями, діамантами та самоцвітами. І вся та неземна краса, немов змушує тебе поринути у казку до величного, наче вирізьбленого з дорогоцінного алмазу, палацу Снігової Королеви. Раптом з напів крижаного, таємничо-похмурого, закутаного у зимову казку чарів та невідомостей неба, як з глибокої сірої безодні, полетіло сліпуче, срібне конфеті. Маленькі сніжинки, немов створені рукою найталановитішого у світі майстра мініатюри,повільно та легко кружляли у вихорі зимового вальсу. Повертаючись з казки до реальності перед нашими очима те ж саме місто, тільки тепер на його вулицях шумно та гамірно, багато людей.
І все ж щасливий той хто перший побачив красу зимового ранку!
