Благодійність

Що таке благодійність? Це явище належить до найбільших виявів
людяності. Це не прагнення тих, у кого багато грошей, поділитися з
тими, у кого їх зовсім немає, причому практично без втрат для себе. Це
особливий стан душі, що часто близький до самопожертви.
Про матір Терезу вже багато писали, та хоч скільки б не писали, її
подвижницьке життя навряд чи вкладається в наші традиційні уявлення.
Представниця такої маленької і зовсім не благополучної країни, як
Албанія, вона подала всьому нашому великому світові приклад
безкорисливого служіння стражденним, аналогів якому в історії знайти
важко.
Ще півстоліття тому з кількома помічницями мати Тереза заснувала
Орден Милосердя і спочатку робила спроби наодинці протистояти всім
людським бідам. Вона підбирала на вулицях Калькутти вмираючих,
прокажених, рятувала психічно хворих дітей у Бейруті.
Тепер у її ордені понад п'ятсот дитячих притулків, сотні будинків для
пристарілих, лікарень для хворих на СНІД, інші благодійні центри. В Ордені
Милосердя працює чотири тисячі медсестер.
Благодійність була в традиції дореволюційних українців. Не було
короткочасних галасливих кампаній, була внутрішня потреба однієї частини
населення допомагати іншій, і спонукав до цього суто християнський
гуманізм.
Багаті підприємці будували лікарні для хворих, у тому числі на
туберкульоз, притулки для пристарілих і сиріт, причому більшість цих
закладів працювала під гаслом: «На лікування приймаються всі, хто потребує
до незалежно від віросповідання та національності». Тут допомагали
не «людству взагалі»; а конкретному хворому, конкретному жебракові,
бомжу, як тепер кажуть, який ночував неба.
Написати творче продовження до тексту «Чи актуальна
благодійність сьогодні?» (обсяг – 1 сторінка).

Справжня людина, за глибоким переконанням мого народу, — це людина добра і мудра, щира і сердечна, щедра і світла, яка вміє любити і співчувати, захистити і приголубити, поважати і порадити, людина з добрим серцем і світлою душею. Тому з раннього дитинства дітям прищеплюють любов до всього живого, розказують про добрих звірят і чарівних пташок, гарних метеликів і комашок, які роблять тільки добрі вчинки. І зайчик у народних казках не просто тваринка, а зайчик-побігайчик, і жабка-скрекотушка, та мишка-норушка. Дитина з радістю сприймає ці добрі і лагідні образи звірят і тягнеться до них з великою цікавістю. У дитини виникає природна потреба їх захистити, турбуватись про їхню безпеку. І не стане дитина кривдити такого красивого метелика, який пурхає над квітами, бо це ж не просто метелик, а чарівна казка, яка живе цікавим життям і відчуває теж саме, що й дитина: любується дивосвітом, слухає веселий спів пташок, летить у безмежне синє небо, щоб радіти і дивуватись світом. Дитина замислюється над тим, що бачить навколо себе, ловить кожне слово дорослих і вбирає своїм серденьком ту мораль, яку сповідують дорослі члени родини, батьки, старші брати та сестри. Там, де прищеплюють любов до всього живого, де нема насильства, дитина виростає захисником, доброю людиною, бо живе серед любові і ласки, серед краси і казки. Це дуже важливо, бо все починається з дитинства. Як каже народна мудрість: «Посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер». Як же важливо сіяти у дитячих душах добрі звички, прищеплювати бажання робити добрі вчинки, щоб вони виросли добрими і мудрими, справжніми хорошими людьми.Тому й виховує народна педагогіка наших дітей на розумних і мудрих казках, на гарних прикладах, які прищеплюють дітям високу мораль, найкращі риси характеру, любов до своїх батьків, до всього живого, повагу до старших. Казка — це чудовий засіб родинного виховання. Вона не тільки навчає та виховує малих дітей, а й згуртовує, об’єднує сім’ю, створює домашній затишок і ту теплоту стосунків, яка просто незамінна у родині.

Біля лісу зручно розташувалась розлога верба. Її віти немов хотіли полоскотати воду,і після кожної невдалої спроби сумно похилялись над нею. Сонце,здавалося,аж усміхалося,коли своїми променями діставало землі. Трава розкішно вляглася на грунті,і виспівувала з  легеньким вітерцем пісні. Соловей пролітаючи над річкою весело витанцьовував у небі,а легенькі літні хмари пливли човниками по блакитному просторі. Вода у річці гралася сама з собою,то припливаючи,то віддаляючись від берега. На вербі висіла гойдалка. Вона немов пташеня вчилася літати,а вітерець,як той тато,підтримував та гойдав її. Сонечко потроху почало готуватися до сну. Все стало тихим. Водичка більш не гралася,а сонно пересувалася з одного місця на інше. Хмари порідшали,а небо стало приємно-рожевим. До лісу влетіла  зграя диких птахів,та повсідалася на гіллі дерев. І тільки ніжний соловейко прилетів до свого улюбленого місця,та почав тихенько щебетати. Він сів на одиноку вербу,що й досі не могла дістати до води і полоскотати її.