ХОТИТЕ ПОЛУЧИТЬ АККАУНТ ОТЛИЧНИКА С

ПИШИ СЮДА --->

Була чудова весняна пора, коли птахи вже давно повернулися з вирію, а квіти почали цвісти. В гаю між деревами літав веселий вітер і просив гай з ним порозмовляти. Птахи розповідали йому, яку велику подорож вони здійснили цього року, а старі дерева нарікали на своє важке життя. Вітер відповідав їм веселим дзвінким сміхом і казав, що за своє життя стільки всього побачив, що й все не розкажеш. Він говорив з гаєм ще довго, але ми всього знати не можемо. Тому, що людський зір та слух не взмозі передати усе те прекрасне, про що говорять гай з вітром.
П.С. Писала сама, тому, якщо є помилки, постарайся їх знайти. Або ж якщо твір тобі не подабається, перероби на свій манер.

Відповідь:

Пояснення:Наше життя - це терен, котрий обплітає нас, завдаючи болю. Хтось бореться з ним, а хтось - опускає руки. І саме в останніх починається духовна стагнація, а іноді - й деструкція особистості.

Ті, хто зламався, не змогли витримати тягар проблем, що звалилися на них дощем, що ранить кожною краплиною, починають закриватися або вивищати над іншими, показуючи свою силу. Я думаю, що грубість - це ознака слабкості людини, котра не змогла протистояти водоспаду життєвих обставин. Згадаймо хоча б Чіпку, головного героя соціально-психологічного роману Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Несправедливо залишившись без землі, юнак не намагається знайти вихід із ситуації, а починає "звертатися до чарки". Розв'язкою всього цього стало вбивство Чіпкою цілої сім'ї. Головний герой показав свою слабкість через жахливу грубість.

Сильна особистісь ніколи не буде самостверджуватися за рахунок інших. Грубі особистості - слабкі.