Вправа 319 укр мова 8 клас заболотний

Хто мови своєї цурається, хай сам себе стидається.птицю пізнати по пір'ю, а людину по мові.рідна мова - не полова: її за вітром не розвієш.більше діла — менше слів.будь господарем своєму слову.мовивши слово, треба бути йому паном.слово — не горобець, вилетить — не спіймаєш.від красних слів язик не відсохне.від солодких слів кислиці не посолодшають.від меча рана загоїться, а від лихого слова — ніколи.від теплого слова і лід розмерзається.вода все сполоще, тільки злого слова ніколи.впік мене тим словом, не треба й вогню.гостре словечко коле сердечко.де мало слів, там більше правди.діла говорять голосніше, як слова.де слова з ділом розходяться, там непорядки водяться.добре слово краще, ніж готові гроші.добрим словом мур проб'єш, а лихим і в двері не ввійдеш.за грубе слово не сердься, а на ласкаве не здавайся.з пісні слова не і свого не вставляють.

Заходила ніч. Кудись ховаються останні шуми й гуки літньої

днини. Не погасло ще на заходічервоне зарево, а вже над ним зажевріла вечірня зоря. А місяць зразу ожив і засвітився білим чарівним огнем.

Ринуло з неба море світла. Над степом промайнув незрячий сон. Ніч зайшла. Маленькою хмаринкою темніє над яром у степу хуторець. Синіють хатки. У яр потяглися тіні. Тихо в хуторі. Серпи, коси, вози, збруя — усе лежить коло хат. Стіжки свіжої пашні, тягнуться ниви з блискучою стернею. На нивах темніють снопи, стелються покоси і стоять клапті недокошеної пшениці.

А над усім густо стелеться дух свіжого сіна.

Розкошами, красою віє над степом…

У яру тихо й сумно. Світить місяць. Розтягнулися довгою стрічкою кучеряві верби. З-під верб попливли проти місяця тіні. Запирскало щось… Воли. За волами виринула волохата постать. На голові в неї якесь ганчір’я, довга свита , на ногах великі чоботи, а в руках

— батіг. З купи ганчірок визирає дівоче личко з великими очима. Дівчина притулилася плечем до стовбура й закинула голову проти місяця. Очі в неї склепилися, руки опустились. Стоїть і осміхається. Затремтіло зразу повітря, і зграї срібних звуків полетіли яром і далеко кругом заснували степ. Потім із моря звуків вирізалися дзвінкі слова

пісні:

Яром, яром, пшениченька ланом,

Горою овес.

Не по правді, молодий козаче,

Зо мною живеш…

Слова оддалися голосною луною. Дівчина замовкла і схилила голову. Стало тихо. Тільки десь далеко завмирали останні одголоси пісні.

Верби стоять непорушно. Крізь їх віти визирають зорі. Дівчина звела очі й вдивлялася ними в сріблясту далечінь. Здіймала руки, щось шепотіла сама собі, кивала головою. Знову зворухнулося повітря, і срібні звуки розбудили степ. Дівчина заплющила очі. І ввижається, що вона дочка багатого батька. У неї шовком шиті сорочки, дорогії килими, дукачі срібні… Але не хоче її любити козак молодий. Він у пишному вбранні. Під ним грає кінь вороний з золотимиі підковами, срібними стременами. Сидить козак на коні перед нею, а вона стоїть перед ним засмучена та стиха докоряє йому, що не по правді він з нею живе… Тужить, розливається голос дівчини, і лунає-розлягається по сонному степу оповідання про дівчину та зрадливого козака.

Объяснение:

Якось так вибач якщо не так