Знаєте, а я ж не сама на танці захотіла. Мене мама записала. Вона вважає, що я замало рухаюся. Пхе, хай радіє, що я навідміну від однокласників книжки читаю, а не в телефоні зависаю. Але зараз ми не про це.
Отже, записали мене. Я спочатку протестувала. Одного разу й мовчанку(байкот) влаштовувала - нічого не до Промайнув рік, настав сьомий клас... Важко стало - уроків багато, а часу обмаль! Вирішили батьки, що досить з мене фізичної активності.
Я обурилась й кажу: "Дірку від бублика вам, а не мою відмову від танців!" А мати на це й нерозізлилася, тільки дивна така посмішка обличчя ковзнула, загадкова... Ну й вона далі дозволила ходити. А потім я вже й жити без танців не змогла. І на виступи їздила, і так вдома, і як гості прийдуть - завжди отримувала похвали.
Ось воно як дивно буває. Не хочеш, не хочеш, а потім, як полюбиш!
Одного разу зі мною трапилася неприємна пригода. мабуть, в мене ще мак цвів у голові. розпочалося з того, що в крамниці мені дали більшу здачу, ніж потрібно. я одразу вхопив очами , що грошей було більше, та не сказав продавцеві, бо давно вже поклав очі на наклейки з автівками, а батьки були проти купувати їх. тож я витратив гроші на ці наклейки. та коли прийшов додому, якось мені неспокійно на душі було. соромно, хоч і грошей було на одну панюшку . і наклейки зовсім не радували. тоді я пішов до мами та виклав їй усе як на духу . від сорому моє обличчя налилося жаром . та мама сказала, що нічого страшного. якщо я зрозумів, що на чужому нещасті щастя не збудуєш , тож нехай це буде для мене урок . вона дала мені грошей, які я відніс продавцеві. та була приємно здивована та подякувала мені за чесність. в мене ніби камінь звалився з душі .