16 Г. Спишіть прислів'я, утворюючи від дієслів, що в дужках,
-ться
форми майбутнього часу. Підкресліть орфограму «-ться, -шся в
кінці дієслів».
1. Усе (минути), одна правда (остатися). 2. Що (посіяти), те й
(пожати). 3. Раз (опектися), другий - (остерегтися). 4. На чужо-
му коні не (наїздитися), на чужому добрі не (розбагатіти). 5. З до-
брим (пожити) - добре й (перейняти), з лихим (зійтися) - і свого
(позбутися). 6. Не ходи до води, то не (втопитися). 7. З розумним
розуму (набратися), аз дурним останній (загубити).
II. Пригадайте 1-2 прислів'я, у яких є дієслова у формі майбутнього часу.​

Кожна людина несе відповідальність навіть за ті вчинки, які вона не зробила. Бо якщо вона – частина суспільства, то відповідальність падає також і на неї. Від цього нікуди не дітись. Хоча це й деякою мірою не зовсім справедливо, однак без цього неможливо досягнути поставлених цілей, вивести спільноту на вищий рівень моральності. Ми звикли жити погано і не можемо повірити в те, що наше життя якось можна покращити. Нам не вистачає віри, що ми самі маємо владу над нашею долею. То про яку тоді відповідальність можна говорити?! Гадаючи, що кожен відповідає сам за себе, нам живеться легше. Але насправді це не так. Кожен відповідає за вчинки, ідеї, принципи суспільства, у якому він живе. З цим можна не погоджуватись, в це можна не вірити, але такі наша невіра ще більш підтверджують мою теорію. Людина найбільше боїться трьох речей: старості, смерті і відповідальності. Та якщо із першими двома фобіями не можна боротися, то із боязнею відповідальності можна і треба вести боротьбу. Інакше така наша безхребетність може призвести до втрати особистості, чого нам усім дуже не хотілося б. Працюймо над собою і не забуваймо про те, що ми - лише тінь того, ким ми маємо бути. 

Один чоловік орав у полі. Приходи до него вовк і питає його: — Що ти робиш, чоловіче? — Орав, а тепер сів та й їм хліб. — Ану дай і мені. Хочу знати, чи він хороший. Той дав йому кусочок. Вовк з’їв та й каже: — Хороший. Як ви його робите? — Як роблю? Зараз орю і сію. — Як виорати і посіяти, то що, вже хліб? — Та нє, — каже, — чекай. Ти так скоро хочеш. — А що більше? — Заволочу. — Та й уже хліб? — Та нє, — каже, — почекай. Воно буде сходити, рости. — Та й виросте хліб? — Нє, — каже, — чекай. Це так скоро не буде. Воно буде достигати. Та й достигне. — Та й уже хліб? — Е нє, чекай. Треба його жати і в’язати. — То що, вже хліб? — Нє, — каже, — чекай. Треба ще поскладати його. — Та, — каже, — що, вже хліб? — Та нє. — А що ж ще? — Треба його повозити додому, дома змолотити. — Та що, вже хліб? — Та ще нє. — А що ж? — Треба його вивіяти. — А як вивіється, то вже хліб? — Е нє, чекай. — А що ж іще? — Завезти до млина та змолоти. — А як змелеться, то вже хліб? — Е нє, чекай. Треба привезти його додому. Жінка на сито висіє. — То вже, — каже, — хліб? — Нє, треба його розчинити. — А як розчинити, то вже хліб? — Е нє, як розчинити, то воно сходи. — І вже хліб? — Е нє, жінка його виробляє. — А як вироби, то же хліб? — Нє, треба накласти вогонь у печі. — То вже хліб? — Нє, чекай, треба добре напалити і посадити хліб у піч. — А як посадити в піч, то же хліб? — Е нє, почекай. — Е, як так довго чекати, то не треба мені хліба. Буду на м’ясі жити. І пішов вовк у ліс.