Рідне слово — таке ніжне, барвисте, найдорожче. Воно хвилює серце, бо мова українська — це невичерпне джерело, скарбниця народного духу. Вона мелодійна, ласкава, ніжна, багата. Коли чуєш українську мову, здається, що це співають лісові пташки, шумлять бурхливі гірські водоспади. Мова — порадник і вчитель тим, хто її шанує і любить, і суддя тих, хто її зневажає.
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється, ожива, як їх почує.
Так писав про рідне слово Тарас Шевченко. Не можна не погодитися з великим поетом. Мова наша така мелодійна, неповторна, бо увібрала в себе гомін полів і лісів, вона зіткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Для кожного українця рідне слово пов’язане з краєвидами, з картинами сільської природи і міськими пейзажами. У ній відбиваються звичаї, традиції, розум і досвід, краса і сила українського народу. Ще в дитинстві вона допомагає нам пізнати світ, відкривати для себе таємниці життя. Без мови не може розвиватися жодна нація, бо вона допомагає людям обмінюватися думками, висловлювати почуття, досягати взаєморозуміння, створювати духовні цінності.
Ніжне українське слово пробуджує в нас людину. Це те найцінніше, що передає наш народ із покоління в покоління як найдорогоцінніший скарб. Доки жива мова, доти живий і народ.
Століттями нашу мову гнали, переслідували, забороняли. У відповідь на приниження, гніт, сваволю український народ творив свою історію, культуру, плекав рідну мову. І мова зацвіла, наче троянда. Ніжна і співуча, вона звучить у серці кожного з нас. Вона звучала раніше з уст українців, вона піснями додавала козакам сили, звучала у народних думах і піснях. Вона приходила з творів І. Котляревського і Т. Шевченка, І. Франка. Саме вони довели існування слів, від яких «серце б’ється, ожива, як їх почує».
Тільки людина з глибоким почуттям патріотизму здатна зберегти в душі пошану до рідної мови. Бо слова «мова» і «Батьківщина» духовно споріднені. А той, Хто байдуже ставиться до мови, байдужий і до минулого, теперішнього і майбутнього свого народу.
Мова народу — найчарівніший цвіт, що ніколи не в’яне, а вічно живе, розвивається. Мова допомагає нам завжди. Є слова, які викликають радість і збуджують душу. Це слова добрі, слова підтримки і співчуття. Найніжнішими словами ми відкриваємо серце коханій людині, щирими розмовами довіряємо таємниці друзям, словами твердими даємо обіцянки. XX століття принесло нашій мові й культурі високі злети й найскладніші випробування. Наше слово вмирало з голоду і бідувало, плакало за людьми, кинутими за ґрати, розстріляними, знищеними морально. Слово українське стало ніби сховком людського духу, скарбницею, до якої народ складав і своє давнє життя, і свої сподівання, розум, досвід.Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну, —
писав, незважаючи на заборони, В. Сосюра.
Не можна жити в Україні, не милуючись рідною мовою, не знаючи і не вивчаючи її. Нашій мові, наче живій людині, потрібна любов і духовна міць. Тож давайте пізнавати красу рідного слова, любити Вітчизну, пишатися нашою барвистою, чарівною мовою!
Дуже швидка зміна клімату спричиняє біль і страждання нашій планеті. А хто в цьому винен? Так, діяльність людини, її примхи.
Зміна погоди торкнулася кожну частину нашої землі. Там, де повинно бути холодно, тепліше ніж там де повинно бути спекотно. Це спричиняє велику смертність різних видів тварин, згорання лісів та всихання річок. Але діяльність людини й на цьому не закінчується: велика кількість будинків, доріг збудовані біля річок та озер, які, нажаль, скриті від очей асфальтною дорогою.
Це сталося й з нашою річкою Либідь. Стародавня річка про яку ходять легенди зараз тече під нашими ногами. Брудна, засмучена й нещасна. Таких як вона мільйони, але в пам'яті вони залишаються могутніми руслами без яких людина не змогла жити.
Бережіть природу: річки, озера, ліси. Без них - ми станемо на крок ближче до смерті.
