Переді мною картина.Це автопортрет Тараса Григоровича Шевченка. Поет сам намалював себе. Коли йде мова про Шевченка, то згадується літня досвідчена людина. А на цій картині зображено юнака. Тут Шевченкові двадцять шість років. У нього чорне волосся, густі чорні брови, високе чоло, прямий ніс. Звичайний юнак, у якого попереду все життя.
Увагу привертають очі. Це ті самі, знайомі нам, "Шевченківські" очі. Вони дивляться уважно і невесело. Чому не i посміхається молодий поет? Де його юнацька посмішка? Можливо, замислився Шевченко над злиденним життям народу? Можливо, не дають йому спокою горе і біда навколо? Очі поета сумують, бо багато лиха зазнав у житті і він сам. Багато випробувань у нього ще попереду. Можливо, він їх уже відчуває?
Здається, з картини Шевченко вдивляється в нас. Здається, що його губизараз розімкнуться i вiн почне говорити. Які слова він скаже нам з портрета? Я думаю, що це будуть слова його чудових віршів.
Минулого року на день народження мені подарували кошеня. Я назвала його Маркізом. Тепер він підріс і перетворився на красивого кота.
Маркіз – персидський кіт. Він дуже красивий, пухнастий, ніби одягнений в шубку. Як і всі коти, Маркіз розумний, хитрий і дуже любить своїх господарів, тобто всю нашу родину: і маму, і бабусю, і мене, і тата.
У Маркіза свій характер. Він любить зустрічати мене після школи, радіє, лащиться, треться об мої ноги, муркоче. На вулицю Маркіза ми не відпускаємо після того, як його ледь не загриз величезний ротвейлер. Але кіт наш не надто переймається, він дуже ледачий.
Маркіза любить не тільки вся наша сім’я, але і наші сусіди, і друзі. Він подобається всім гостям за свою ласку і красу
