Спочатку звернемось до тлумачного словника. "Вихованість — це вміння поводитись". Що ж означає вміння поводитись у колективі? Бути вихованою людиною — це і вміння вітатись, і підтримувати в товаристві розмову, і правильно їсти, одягатись, і вміння поводитись у громадських місцях.
Та неправильно мислять ті, хто вважає, що вихованість зводиться лише до гарних манер. Коли говоримо "вихована людина", ми маємо на увазі щось більш глибоке в людині, і передусім внутрішню інтелігентність. А це означає бути уважними до інших, тактовними, скромними.
Бути ввічливою, вихованою, витриманою людиною не так-то легко. Тут потрібні і самодисципліна, і готовність іноді поступитися власними вигодами, звичками і, найголовніше, почуття поваги до інших людей, до колективу, відповідальність за свої вчинки перед суспільством.
Міркуйте самі: поснідавши десь на лісовій галявині, найлегше, звичайно, "забути" там залишки їжі, папір. Більше клопоту — зібрати все це і закопати чи взяти з собою, щоб потім викинути в ящик для сміття.
Поступитися місцем у переповненому автобусі літній людині — це значить самому відчути помітну незручність. Та без вагань це зробить кожна вихована людина. Вона ж не дозволить собі увімкнути транзистор під вікнами житлового будинку. Вона знає: ми живемо у вік, коли навколо і так гамірно, як же не оберігати спокій і тишу?
Вихованість — це не тільки ввічливість і привітність. Це й людяність. Це — бути серед людей Людиною. Для цього, насамперед, потрібно мати такі внутрішні якості, 3як щирість, доброта. Несподіваний життєвий конфлікт вихована людина розв'яже швидше з гумором, ніж з досадою.
Зовнішня культура, поведінка людини не відділені глухою стіною від її внутрішнього, духовного світу. Слухання музики, споглядання творів мистецтва, читання книг — все це збагачує духовний світ людини, а значить, і сприяє вихованню.
Ще вчора сонечко гріло по-літньому. А сьогодні вночі до мого міста непомітно вступила чарівниця-осінь.
Виглянула я у вікно — і не впізнала трьох братів осокорів, що ростуть у дворі. У їхні буйні зелені крони осінь вже де-не-де вплела пасма жовтого листя. Молода берізка опустила додолу довгі коси-віти. А вітер чеше, чеше їх, заспокоюючи красуню. Не сумуй, що незабаром опаде твоє листя.
Прийде весна — і на місці опалого листочка виростуть нові, молоді пагінці.
Ще пишніше розквітне твоя врода.
Кожний новий ранок зустрічає мене по-іншому: то загорне у густий туман, то сипне за комір кілька холодних краплинок осіннього дощу, то збадьорить прозорою прохолодою. А інколи розщедриться ранок і зустріне свіжовимитим сонечком, скісні промені якого заглядають під самі повіки, ніби просять пробачення за своїх сердитих побратимів…
Я люблю осінь за її тихий смуток, що щемом озивається в серці, за важкі кетяги горобини, за срібні нитки бабиного літа, що дарують нам окрайчик літнього тепла, за шерхіт опалого листя, який заспокоює отой щем у серці.
У садочках пахнуть достиглі яблука викохані щедрим літнім сонцем, вони вже не в змозі втриматися на гілці, голосно гупають з віт, проливаючись липким соком у холодну траву.
— “Не сумуй, — каже мені жовта гілка за вікном. — Мине осінь, пройде зима. Пора згасання зміниться порою цвітіння”.
І я не сумую, бо про це мене просила сама Осінь сьогодні вночі. Осінь, що завітала до мого міста.
