(НУЖЕН ПЕРЕСКАЗ Маруся Чурай

Маруся Чурай народилася на Полтавщині в родині урядника полтавського полку Гордія Чурая. Батько був людиною чесною й хороброю, палко любив батьківщину і ненавидів ворогів. Він подався на Запорозьку Січ, пристав до козацтва. Потрапивши в бою в полон, був страчений у Варшаві.

Пам’ятаючи про героїчну загибель Чурая, люди оточили його вдову та дочку теплотою й увагою. Цьому сприяла й обдарованість Марусі, яка, маючи чудовий голос, не тільки співала, а й складала пісні.

До нас дійшов портрет дівчини, складений її сучасниками. Маруся мала палкі чорні очі, що горіли, як вогонь у кришталевій лампаді. Мала густі брови та довгі вії. Чоло в Марусі було круте, випукле. Вона мала дугоподібний, енергійний, з горбиком ніс. Голівку дівчини покривало розкішне чорне, як смола, волосся, заплетене в косу до колін. Маруся була тоненька, як струна, стан мала прямий, як свічка.

Вважається, що Маруся Чурай могла бути авторкою близько двадцяти пісень, які стали народними. Пісні розповідають про її особисті переживання. Трагедія дівочої долі виспівала в прекрасній баладі «У неділю рано зілля копала».

Розповідь про Марусю побудована в основному на народних переказах, у ній багато нез’ясованих питань. Не знайдено жодних архівних документів на підтвердження оспіваних у баладі фактів Марусиного життя. Ось чому Марусю. Чурай вважають особою напівлегендарною

Сьогодні лісник Петро Іванович збирається до лісу підгодовувати лісових тварин. З ним іде його син Семен з друзями та подругами:  Оленкою, Катрусею, Іванком та Тарасиком. Діти зробили годівнички і хочуть повісити їх на даревах, щоб пташкам, які зимують у лісі - наприклад, синичкам та снігурам - завжди було де попоїсти. Діти допомагають ліснику покласти сіно та кукурудзу у спеціальні ясла під дахом, зроблені для того, щоб іжу для тварин не засипав сніг. Скоро до цих ясел придуть лосі та дикі кабани. Діти вже розвісили годівнички та насипають туді зерно та насіння. Не забули і про лебедя, що зазимував у ставочку неподалік - йому принесли хліба.

Цап та баран Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран. Цап на город по капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним. — Ох, жінко,— каже чоловік,— проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. А збирайтесь, цапе й баране, собі з богом, щоб вас не було у мене в дворі. Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили вони собі торбу та й пішли. Ідуть та й ідуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран — дужий, та несміливий; а цап — сміливий, та не дужий: — Бери, баране, голову, бо ти дужий. — Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий. Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та й ідуть, коли горить вогонь. — Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з'їли. Приходять туди, аж то вовки кашу варять. — А, здорові, молодці! — Здорові! Здорові!.. Ще каша не кипить — м'ясо буде з вас. Ох, так цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь. Цап і роздумавсь: — А подай лишень, баране, оту вовчу голову! От баран і приніс. — Та не цю, а подай більшу! — каже цап. Баран знову цупить ту ж саму. — Та подай ще більшу! Ох, тут уже вовки злякались: стали вони думати-гадати, як відціля втікати: «Бо це,— кажуть,— такі молодці, що з ними й голови збудешся,— бач, одну по одній вовчі голови тягають». От один вовк і починає: — Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить,— піду я по воду. Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» Як зачав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі відтіля драла дати: — Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку. Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів: — Ось піду лишень я, так я їх прижену. Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап до барана: — Ох, нум, брате, скоріше хвататись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись. Ох, як роздумавсь вовк: — Е, щоб нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходім, ми їх поїмо, вражих синів! Прийшли, аж ті добре справлялись, уже з куреня убрались, як побігли та й на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана нагнати. Як стали йти і найшли їх на дубі. Цап сміливіший — ізліз аж наверх, а баран несміливий — так нижче. — От лягай,— кажуть вовки ковтунуватому вовкові,— ти старший, та й ворожи, як нам їх добувати. Як ліг вовк догори ногами й зачав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить, як упаде, та на вовка! Цап сміливий не став міркувати, а як закричить: — Подай мені ворожбита! Вовки як схватились, так аж пили по дорозі закурились. А цап та баран безпечно пішли, та зробили собі курінь, та й живуть.