Але найголовніша біда української мови та її ворог — це суржик. Само це слово означає мішанину різних видів зерна та борошно з цього зерна, а також взагалі борошно низького гатунку. Але у відношенні саме до мови не можна стверджувати, що це просто суцільна мішанина слів різних мов, і більш нічого. Суржик живе і розвивається за своїми законами: українські слова приймають дивовижні мовні форми, бо підкоряються правилам російської граматики та стилістики, змінюються за цими правилами, вживаються у невірному значенні.
Тому суржик — це не запозичення з інших мов, що є цілком закономірним та природним процесом. Взаємопроникнення мов неминуче відбувається у історичному та культурному просторі, особливо коли культури та мови близькі. Але іншомовні слова, вирази, якщо вони не вживаються бездумно, зі зневагою до мовних норм, — тільки збагачують мову.
Суржик — справа інша. Мовні покрути збіднюють таку могутню, таку красиву, таку багату українську мову, яка має досить лексичних художніх засобів, щоб можна було висловити будь-які думки, почуття, описати що завгодно, намалювати будь-яку картину.
Хтось називає суржик штучною мовою. Але я вважаю, що це не зовсім так. Все ж таки суржик не створювали навмисно, хоча це й специфічна мова, мовний феномен. Він виник природним шляхом і навіть має певні різновиди. Існує, наприклад, київський суржик та одеський суржик.
Але не раджу плутати розмовну мову та суржик. В будь-якій культурі літературна мова та її розмовний варіант відрізняються один від одного. Різні соціальні та професійні групи мають свій жаргон. Всім відомо, що у компанії підлітків спілкуються однією мовою, а у середовищі лікарів, шахтарів або юристів — іншою. Будь-яка група людей, об’єднаних спільним родом діяльності, має свої влучні слівця, боротися з якими можна з таким самим успіхом, як Дон Кіхот бився з вітряками.
Найдорожче місце в моєму житті
У кожної людини є місця, які багато для неї значать. У моєму житті найдорожче місце - це село, де живе моя бабуся Ганна, мамина мама. Я її дуже люблю і завжди рада приїхати до неї у гості. Бабусина хата стоїть на околиці села, і прямо за хатою проходить стежка, якою можна пойти до лісу і на річку.
Як же гарно за селом! Вийдеш за околицю - і ідеш стежкою, вдихаючи пахощі квітучого лугу та соняшникового поля, що по боках стежки. Десь за кілометр - розвилка. Якщо повернути праворуч, попадещ до невеличкого ліску, де можна збирати гриби та ягоди або просто гуляти. У ліску водяться різні птахи та такі звірі, як їжаки, зайці, лиси, білки та навіть кабани. Якщо вести себе у лісі тихо, то можна деяких з них побачити.
Якщо з розвилки повернути ліворуч і пройти метрів триста, то попадеш на піщаний берег річки. Сюди багато людей влітку ходить купатися. Річка наша неширока і не дуже глибока, але дуже гарна: у соняшну погоду вода блищить, мов кришталева. По берегах річки ростуть верби, а у воді біля берега росте багато білого латаття. Я дуже люблю ці білосніжні квіти, тендітні та ніжні. Дивлюся на них та не можу надивитися. Ми часто тут буваємо з бабусею та батьками. Тому околиці бабусиного села для мене - обобливе місце, бо тут я провела багато часу і отримала велике задоволення.
