Як то взимку в середині грудня ми з татом пішли в ліс , мені ж тоді було лише 10 років, але цей похід я запам'ятала назавжди. Високі сосни в білому пухнастому хутрі викликали захоплення, і властивий міському людині легкий страх і трепет, ми гуляли між дерев по часто крутим, мерзлим доріжках, захоплювало дух. М'якими пластівцями падав сніг надаючи прогулянці краплю містики, особливо з моїм багатим уявою. Зупинившись тато запитав
- А чи знаєш ти, хто посадив цей ліс? - я здивовано подивилася на нього
- Ну звідки ж я можу знати? - він легко посміхнувся і відповів
- У цього лісу довга історія. Садити його почав ще твій прадід. - Я звичайно була удивленна, навіщо підняла голову вгору , кілька секунд дивилася в сірувато - блакитний купол і прикрила очі, вшановуючи холод сніжинок на щоках, губах, віях...
- Навіщо?
- Ну, так вже заведено мій дід твій прадід був лісником і завжди казав «Взявши одне дерево посади в замін два, що ліс цей був збережений твоїм нащадкам» - я слухала не відповідаючи.
- Пап а ти колись садив тут дерева?
- Тільки в дитинстві. А що?
- Посади ще хоча б одне дерево , а коли я виросту я теж посаджу тут дерево. - він нічого не відповів тільки посміхнувся і ми вирушили далі подорожувати по лісі.
Зимовий ранок незвичайно красивий, особливо в ясний сонячний день. Рано вранці на гілках дерев ще видно блискучий, дивно красивий іній. Дерева стоять ніби прикрашені сріблом, немов зачаровані Сніговою королевою.
Але як тільки вигляне сонце, картина зміниться, срібло перетвориться в іскристі і переливаючі діаманти. Цю незвичайну картину хочеться гати нескінченно.
Зимовим ранком ще холодно, кожен крок супроводжується хрустом снігу, повітря чисте і свіже, і весь час хочеться зітхнути їм повною груддю. В густому небі вже не розгледіти зірок, сонце починає підніматися, залишаючи на Землі свої яскраві промені. Стає все тепліше. Сонце замінює собою чари Снігової королеви.
Объяснение:
