Мовчить собор. Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому травми часу… він стоїть, думає сво. Вічну думу. Про що вона? Усе тут проходило перед ним, як перед свідком і перед суддею. Ще, здається, недавно рипіли гарби повз нього зі снопами, клекотіла революція на цьому майдані соборному, дзвони калатали на сполох, кликали на сходки, на пожежі, то радісно, то тривожно будили передмістя…
Поглядом болю і туги дивилися на нього розширені очі дівчат – полонянок, коли їх тисячами гнали мимо собору в Німеччину. Ридання чув, і крики надії, і залізні гуркоти війн, і її, ще страшнішу тишу…
( З роману О. Гончара « Собор»)
