Збирач слів на ім'я Володимир Іванович Даль - колоритна постать в історії російської культури. З Україною він пов'язаний не лише місцем народження, а й тісним знайомством з видатними українцями. Батько Володимира, датчанин за походженням, окрім мовознавця був богословом і медиком. прийнявши російське підданство, він зробився справжнім російським патріотом.
Якось мати запитала, чи не хоче він стати перекладачем. Він відповів, що не хоче увесь час шукати слова, хоча знав 12 мові розумів тюркські.
В. Даль почав свою кар'єру на флоті, але згодом, здобувши медичну освіту, служив військовим лікарем. Влітку 1944 року Володимир Даль разом із Євгеном Гребінкою - українським поетом подорожували Україною.
У листі до дружини він писав, що із задоволенням знову заговорив цією чудесною мовою, живою та колоритною.
Борючись проти засилля запозичених та книжних слів, Даль обстоював реформу літературної мови, засновану на народній основі. Окрім слів, приказок, пісень і казок, Даль збирав народні картини. Його колекція була найкращою в тодішній Росії. За життя Даль був знаний як письменник.
Хлопці знітилися. Обом стало соромно. Вони швидко вийшли з хати.
- Що будемо робити, Антоне?
- Не знаю. Я б зараз під землю провалився від сорому...
Вони сіли під старою розлогою грушею, колись бабуся з її плодів варила таке смачне варення ...
- А кому ти продав ікону?
- Опанасовичу ... В нього магазин є з всякою старовиною...Але вже стільки часу минуло...Та й грошей нема.
- Треба шукати ікону! А гроші я знаю в кого можна позичити. Бабусі недовго ще з нами бути...
Хлопці встали і попрямували до дороги.
В крамниці, звичайно, ікони не було. Опанасович сказав, що продав її якійсь старій жінці. А хто вона така - він не знає. Сказав лише, що бачив її кілька разів на базарі - вона продавала сир, молоко, масло... Хлопці вхопилися за це і попрямували до місцевого ринку, хоч надії було мало. Роман вже встиг позичити гроші в свого друга, аби лиш бабусю відшукати... Хлопці йшли поміж торгових рядів і вдивлялися в селянські обличчя. Аж раптом Роман почув як його кличе Антон. Брат стояв біля старенької бабусі перед якою був розкладений її нехитрий товар: сир, молоко, масло. Хлопці з надією дивилися на бабусю...
- Діти, ви щось хочете купити? - запитала бабуся.
- Ні. - першим отямився Антон. - Це ви купили ікону в Опанасовича десь півроку тому?
- Так, я. А що таке?
Хлопці чесно розповіли про все, що трапилося...Бабуся дивилася на хлопців. Антон стояв блідий, йому було страшенно соромно, він хотів зірватися з місця і тікати, але не міг і поворухнутися...
- То ви хочете, щоб я її вам повернула?
- Продали, - вихопився Роман.
- У нас є гроші, навіть, більше, ніж ви за неї заплатили.
- Я ікон не продаю. - відмовила стара жінка.
В обох похололо на серці - "Не продасть!".
- Ми вас просимо, будь ласка! Скажіть свою ціну!
- Я ж сказала - я не продаю ікон. Я вам її віддам, але ви мені обоє рік допомагатимете влітку. Домовилися?
- Так - так! - зраділи обоє.
Троє вийшло з ринку і попрямували за місто.
Коли брати опинилися в хаті бабусі Ганни, то стали і завмерли на порозі. З усіх кутків на них дивилися Святі Обличчя. В кімнаті було до 50 ікон.
