Таке буває, що весни. Батько з сином ідуть до свого човна, одмикають і веслують до горбочків, не затоплених повінню. Ось перше сухе місце. Заєць, настраханий людьми, бігає по мокрій латці землі. Він напружений, наполоханий, хоче у воду скочити. Його очі, великі й опуклі, благально дивляться на людей.
Батько обома руками бере нещасного зайця, зляканого й безпорадного несе його до човна. А ген-ген ще двоє зайців! Вони причаїлись, схожі на два вухаті пеньочки. І такі вони насторожені й безпорадні, так вони вражені тим несподіваним багатоводдям.
Батько випускає вухатих неподалік від села, за згірком.
Вот так ❤️
Зима. Небо було сіре. Не світило сонце, не цвірінчали птахи. Вже темніло, а небо ставало все темніше й темніше. Незабаром я почув дуже великий дощ. Виглянув у вікно, а там: жодної пташки немає, все сіре, а небо чорне.
Зранку, коли я прокинувся, ніби нічого й не було. Кує зозуля, літають пташки, світить сонячне сяйво. Та я звернув увагу на небо. Воно було блакитне, наче намальоване. Я не повірив, адже ще вчора воно було сіро-чорне, а сьогодні вмить стало ніби прозоре.
Ось наскільки цікава природа подумав я. Тепер я кожного ранку гаю за небом та природою навкруги!
