Прочитайте текст. Виконайте завдання до тексту. (2 б)

Попереду, за річкою, танули ліси, що тяглися звідси і вгору, понад Ворсклою, і вниз, до Дніпра. Зав'юнився під ногами розсипчастий пісок берега. Річки, схованої в берегах, ще не видно було, але вона вже відчувалася по свіжості й прохолоді, якою потягло від неї. Ліс, наблизившись, перетворився з синього в зелений. Його соковиті хащі по той бік річки, прокидаючись, повнилися пташиним тисячоголосим гомоном, особливо солов'їними трелями. Зелений світ, умитий росами, лящав, висвистував, видзвонював, лунко переливався щедрою розмаїтістю акордів, ладів і тонів. Птаство, радіючи весні, творило музику краси дивовижної, солов'ї аж заходились, зозулі кували, торкаючи дзьобиками чарівні клавіші неба. (За О. Гончаром).

1. Випишіть речення з відокремленими означеннями, вираженими дієприкметниковими зворотами.

2. Випишіть речення з відокремленими обставинами, вираженими одиничними прислівниками.

3. Випишіть речення з відокремленим додатком.

4. Випишіть речення з уточнюючими членами речення.

Объяснение:

НЕ З РІЗНИМИ ЧАСТИНАМИ МОВИ

Завдання. Подумайте, разом чи окремо слід написати не.

(Не)заможні селяни. Вони (не)заможні. Вони (не)заможні, а бідвшвшщввщні. (Не)замкнені двері. (Не)замкнені вчасно двері. Двері (не)замкнені. (Не)скошені трави. (Не)скошені влітку трави. (Не)скошені, а лише зім’яті трави. Трави (не)скошені. Навколо стояли (не)високі гори. Ця гора (не)висока. Він (не)вооовисокий, а низький. Голос мав (не)високий, але приємний. Голова дівчинки (не)покоїлася, як слід було б на подушці, а на якомусь клунку. Птахи силвввлльніше (не)покоїлися. Степан так занепав здоров’ям, що й робити (не)здужає. Сосна так само, як і я, нездужає на тугу. Своїми (не)гідними вчинками вони себе знеславили Як же нам рідну землю (не)любити і (не)славити піснями! (Не)навидячи, вона в той же час кохала його всім серцем. Говорив він, (не)звоюбдячи (не)спокійного погляду з її обличчя. Чого собі (не)зичиш, і другому (не)жадай. (Не)має меж у Всесвіту, нема. Хто (нілз)чого (не)робить, той (ні)коли (не)має часу.

Я дуже цінував свою дружбу із Вовкою. Ми – однокласники. Наші батьки працюють на авіаційному заводі. Вони теж друзі.

Якось на уроці російської мови ми писали твір на тему “Друзі пізнаються у біді”. Не можу сказати, що я написав хороший твір. Навіть, мабуть, поганий. Це ж така важка тема. А Вовка списав твір у мене. Він взагалі не знав, про що писати. “Добре. Другові треба допомагати, нехай списує”, – подумав я.

На наступному уроці вчителька запитала, хто з нас двох написав цей твір. Я сказав: “Я!” І Вовка сказав: “Я!” “У такому випадку ви обоє одержите одиниці”, – констатувала (яке довге і важке слово!) Надія Іванівна.

Після цього наша дружба, як кажуть, зійшла нанівець. Я нічого не сказав Вовці. Проте у мене більше не виникало бажання з ним грати, гуляти та розмовляти.

Мабуть, треба було кому-небудь розповісти про все. Але мені важко бути щирим. Та і чи лихо це? Можливо, ні. Тільки у мене тепер нема друга.