Міркування що до твердження "Знати вік слова - це не просто цікаво, це ще й важливо для всіх, хто б хотів мати високу мовну культуру"?

сьогодні слово "духовність" згадують дуже часто, але, мабуть, не всі розуміють, його значення. одні вважають, що духовність — це розумність. інші — що це щось церковне.

наше життя - це терен, котрий обплітає нас, болю. хтось бореться з ним, а хтось - опускає руки. ті, хто зламався, не змогли витримати тягар проблем, що звалилися на них дощем, що ранить кожною краплиною, починають закриватися або знущатися над іншими, показуючи свою силу. я думаю, що грубість - це ознака слабкості   людини,   котра не змогла протистояти водоспаду життєвих обставин.   серед моїх ровесників є багато таких, які намагаються утвердитися у житті за рахунок зверхності,зневаги інших, грубості, своєї невихованості. не розуміючи простих істин співжиття в   колективі,   такі люди викликають   осуд і ніколи   не   стануть   лідерами. ніхто   не хоче мати   справу з   грубіяном.   від нього   відвертаються   на вулиці,   а також в громадських місцях. грубість ніколи не була окрасою людини.  

також, дуже невиховано висловлювати свою думку категорично, в різких висловах. лаятися на тих, хто не поділяє цю думку. думаю, що нам усім не потрібно стояти осторонь грубості і невихованості, а боротися з ними. тому кажуть: перед грубістю зачиняються двері й закриваються серця. тому, якщо хочеш, щоб з тобою охоче спілкувалися, треба бути чемним і ввічливим.  

Якось голодний Вовк побачив у лузі Коня.
– Ага, здається, нарешті пощастило, – посміхаючись в сіромаха.
Вдаючи доброзичливість, він наблизився до скакуна та привітався:
– Доброго ранку!
– Доброго ранку, Вовче.
– Де це твій господар?
– Гадаю, що вдома.
– Чудово! Обід навіть не потрібно виборювати! – вже не приховуючи справжніх намірів, люто блиснув очима сірий.
– Ох братику, який же з мене обід, тільки поглянь: навіть шкіра не зідрана.
– А що ж робити? – стурбовано пробелькотів хижак.
– Підійди до мене ззаду, вхопися за хвіст і потягни. Ось побачиш, шкіра вмить злізе.
Сірий вирішив дотримуватися вказівок. Але щойно протягнув лапу до хвоста, як Кінь замахнувся копитом прямо у Вовка. Хижак кумедно беркицьнувся й утік.
Мчить сіромаха долиною, аж дивиться – біля лісу Кізонька стоїть.
– Доброго дня, подруго!
– Добридень!
– Я тебе зараз з’їм.
– Нічого доброго з цього не вийде!
– Це ще чому?
– Поглянь уважніше: з такою важезною здобиччю – одна морока.
– Що ж робити?
– Здається, знаю. Для цього, Вовче, намагайся впевнено триматися на лапах і якнайширше роззявити пащу. Я ж розженуся з гірки і спробую заскочити тобі прямісінько у шлунок.
– Як чудово придумала, – зрадів сіромаха.
Кізка розігналася як слід. Коли ж наблизилася до хижака, то наставила вперед роги. Вовк тричі перекинувся, а щойно розплющив очі, промовив:
– Цікаво, з’їв Козу чи ні? Та, мабуть, таки проковтнув. А інакше, чому б не міг підвестися?
Ще цілу годину потягувався на землі хижак.
– Щось однією козою не наївся. Необхідно знайти ще якусь здобич, – промимрив сірий, важко зводячись на тремтячі лапи.
Помчав Вовк до села. Коли дивиться – назустріч йому прямує чоловік з аршином.
– Здрастуй! – каже сіромаха.
– Здрастуй.
– Приготуйся, зараз тебе з’їм!
– Добре, – відразу погодився чоловік. – Але спочатку пропоную виміряти твій живіт, аби з’ясувати, чи поміщуся в ньому.
– Згода. Тільки швидше.
Схопив селянин Вовка за хвіст. Замахується палицею та примовляє:
– Аршин у довжину, аршин у ширину.
Насилу сіромаха вирвався з міцних рук чоловіка. Відтоді хижак боїться навіть підійти до села...