Не знаю, який автор та яка вправа, але ось опис.
Рідний край неповторний, незабутній. Навіть, коли він залишається далеко позаду, за морями та океанами, спогади про нього не втихають ніколи. І кожної ночі, мій дім прикликає мене уві сні та знов оживляє найдорожчі мені краєвиди. Зелене листя старезних дубів величаво шелестить, потривожене вітром, а давні ялини синіють вдалині. Золотаве колосся хитається, гнеться до землі, сповнене відбірних зерняток. Безкрайні поля кольоровими клаптиками розстелилися навколо. Куди не глянь, повсюди буяє життя, нескорене та вічне. Таку красу неможливо забути. Неможливо і не потрібно.
Якось так.
Объяснение:
Веселе літо згасло. Вересень зробився повноправним господарем у природі. Незвично холодно стає вранці й уночі. Лише вдень пригріває сонечко, немов намагається нагадати про літо. Поля відпочивають після виснажливої тривалої праці. Уже подарували господарям свій золотавий урожай садки. Усюди відчувається прохолодний подих осені. Сіре небо все частіше затягають низькі хмари. Сіється дрібний дощ.
Ліс стоїть сумний і мовчазний, здається, що він глибоко замислився. Дуже скоро деревам доведеться геть роздягнутися, скинути своє важке вбрання, а згодом і підставити гілки хуртовині.
Повільно кружляє в повітрі жовтогарячий листок. Тонкі осички сумовито риплять на галявині, ще не зазнавши довгого передзимового сну. Навкруги трухлявого пня скупчилися стрункі опеньки. їх дуже багато, і кожен із грибів так і проситься в кошик. Горобина обвисла червоними розкішними гронами. Листя липи з гострими почорнілими зубчиками здається вкритим тендітним оксамитом.
Нещодавно зелена трава припала до землі. Високо в небі роблять своє останнє прощальне коло запізнілі журавлі. Вони ще раз нагадують нам, що прийшла осіння пора. Журавлі відлітають у вирій і сумно курличуть.
У такі дні на якусь мить душу покриває світлий смуток. Ми поринаємо в роздуми про сенс людського існування. Усе це є ознаками того, що настала найкрасивіша пора року, яку оспівували художники, композитори, поети. Настала золота осінь.
