Моя бабуся живе в селі, у власному обійсті. Бабуся добре зберігає народні традиції, тому в неї справжня українська домівка. Її будиночок чисто побілений. Кругом будинку насаджені вишневі дерева квіточки: чорнобривці, анютині вічка, нагідки. Рами вікон бабуся за звичкою фарбує у синій колір, а лиштву, що прикрашає вікна, теж білить.
На вікнах висять білосніжні мережані фіранки.
В самій хаті теж панують чистота та затишок. Бабуся вмикає телевізор лише ввечері, бо вдень зайнята з господарством. Тому в хаті зазвичай тихо. Підлогу та стіни вкривають паласи та коври. Меблі в бабусі залишилися ще з радянських часів.
Вони зроблені з натурального дерева та досить важкі. Блищить старомодне дзеркало-трюмо, що його старанно начищає бабуся. Стіл прикрашають ажурні серветки-макраме, створені бабусею власноруч.
У залі на стіні, за традицією, висить ікона Богородиці, вбрана у два білих вишитих рушника. Це ще весільні рушники моєї бабусі. Перед неї поставлена лампадка, яку засвічують на свята.
Поряд зберігається бака за свяченою водою, принесеною з щорічної Водохрещі.
Хоч будинок і опалються сучасним газовим котлом, на кухні зберігся комин. Тепер на ньому виставлені нарядні горщики. На кухні завжди пахне чимось смачненьким.
А ще – пучечками пряних трав, які бабуся вивішує над комином. А на день Трійці бабуся вкриває комин свіжим духмяним зіллям, і воно пахне на всю хату!
У нашому житті трапляється різне – і радощі, і печалі. Немає жодної людини, яка б не стикалася з серйозними проблемами хоча б іноді. Здавалося б, що може бути хорошого в тому, що з кимось сталася біда? Проте, коли біда в тебе, коли ти в скруті, то почуваєшся погано і розумієш, наскільки тут не до сміху, а чуже горе – воно тебе ніби не стосується, можна навіть дорікнути людині за її нещастя: щось зробив не так, сам заслужив тощо.
Пам’ятаєте, як люди весело сміються, коли дивляться комедійний фільм, у якому хтось падає або б’ється об щось? Вчені вважають, що наш мозок виробив захисний механізм. Сміючись над чиїми-то неприємностями, ми придушуємо власний страх того, що це може трапитися з нами самими. Таким же чином працює відгородження від людини, яку спіткало нещастя. Наш мозок якимось чином вважає, що це нещастя може бути заразним, і ми намагаємося триматися подалі від «джерела зарази» - людини у біді.
Та чи правильна така поведінка в реальному житті? Якщо подумати, людина, в якої трапилося лихо, дуже потребує співчуття та до . Не насмішок, не докорів, не зневаги. Адже що трапилося, то вже трапилося, і все, що можна зробити, - це до людині. Згадайте, якими самотніми ми почуваємося, коли в нас трапляється щось погане, а інші продовжують радіти життю, ще й відвертаючись від нас? Як важко лишитися із лихом на самоті! І психологічно, і просто фізично. Наприклад, у родині хтось серйозно хворий, йому потрібна постійний догляд. І в людини, якій доведеться цим зайнятися, не буде часу навіть на заробляння грошей, ведення хазяйства, не те що на розваги. І прийти та до приготувати поїсти, прибрати у хаті, сходити за продуктами буде саме тим, що полегшить їй життя.
