Скажіть будь ласка, як підкреслюєдься слово услід

​

Повість «Земля» стала одним з найвищих досягнень на творчому шляху відомої української письменниці О. Кобилянської.

Письменниця зазначала в автобіографічному нарисі «Про себе саму»: «Факти, що спонукали мене написати «Землю», правдиві... Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів і коли писала — ох, як хвилями ридала!..» Повість стала справжнім гостродраматичним твором, сповненим важких роздумів про гірку селянську долю, вартість людського життя, його цінності, вона відрізнялася від сучасних їй сентиментально-ідилічних замальовок із сільського життя, правдиво відтворюючи дійсність у її філософському розумінні.

Можна висунути багато припущень щодо того, який персонаж є головним героєм повісті, але, можливо, авторка підказала нам відповідь на це питання, давши твору назву «Земля». Дійсно, земля постає у творі ніби живою істотою, такою собі вершителькою доль, яка може обдарувати чи покарати, дати життя чи відібрати його.

Так, Михайло говорить про неї: «Неначе чув і бачив, як земля з задоволенням розходилася, розкошувала, як її соки відсвіжувались, і як вона, насичена, віддихала важкими пахощами». В іншому місці повісті сказано: «Земля розтягнулась, немов ожидала кого і віддихала землисто-вогким віддихом... Землі було миле те розорювання її маси, вона не противилась йому в жодному місці, була м'яка й крихка і гріла свої освіжені сустави в сонці, а її вогкий віддих розходився у воздусі і зраджував її глибоке вдоволення». Отже, земля змальована у творі майже живою істотою, яка може відчувати, бути вдоволеною, чи, навпаки, невдоволеною, приймати когось чи не приймати.

З іншого боку, земля є мірилом людських доль, цінності людської особистості. Так, для Івоніки та Марійки вона є єдиною цінністю життя, їй вони підкорюють всі свої сподівання. І для сина свого хочуть перш за все не особистого щастя, а вдалого одруження з хорошою господаркою, яка матиме добрий наділ землі. Здається, що й для Михайла немає нічого кращого у світі, ніж працювати на землі, мати її й обробляти. Однак життя міняє Михайлове уявлення про цінності, поставивши перед вибором: земля чи кохана дівчина. Михайло вибирає кохання і ладний навіть покинути рідне село й оселитися в такому обридлому йому місті, яке здається чужим і ворожим. Та земля наче не відпускає його, перетворюючись на таку таємничу силу, яку ніхто не може подолати. Якщо він не хоче підкоритися їй, вона воліє краще покласти його тут мертвим, зробивши вічним своїм рабом.

Земля карає і Саву, який нібито зовсім байдужий до неї як до цінності. Сава не хоче працювати коло землі, обробляти її, не отримує від цього насолоди. Та земля потрібна йому як майно, як засіб існування, як підвалина родинного щастя. І вона манить його, обіцяючи дати все і обдурюючи. Сава повністю віддається своєму бажанню мати землю, задля цього вдається до братовбивства, ніби вбивши одночасно й себе самого, позбавивши сподівання на щастя. І знову як найстрашніше покарання батько вибирає йому таке: «Тої чорної, пожаданої, дорогої землі, без якої йому годі було як слід проживати, в якій був би день і ніч грібав, життя своє добував, — її не давав він йому». І мати, не пробачивши молодшого сина? промовляє: «Землі?...Хіба на те, щоб ліг із нею в роті, та щоб вона навіки здавила, як здавив мене через нього жаль на сім світі!».

Після смерті Михайла батьки раптом відчули, як знецінилися їхні цінності, що ніяка земля не зможе повернути їм сина, скоріше навіть синів, бо другого вони теж втратили, але морально. Івоніка і Марійка не хотіли більше збагачення, не хотіли землі, хотіли тільки молитися й плакати за втраченим молодим життям. Виявилося, що ціннішим на світі є все ж таки людське життя, яке не можна класти ні на який алтар. Зрозумів це й Сава, хай не так гостро. Він втратив можливість бути людиною, бути щасливим, крім того, він не отримав батьківського прощення, був покараний прокляттям і позбавлений землі. Земля виступає у творі і живою істотою, і мірилом цінностей, і бажаною мрією, і покаранням, і засобом існування. І це не випадково, бо саме такою була вона для селянина XIX століття, без неї, дійсно, не могло бути життя. І через неї творилися нещастя, руйнувалися життя.

O. Кобилянська у своїй повісті створює по-справжньому символічний образ землі-годувальниці, наділеної для людини неминущою магічною цінністю, безмежною владою. І цей символічний елемент повісті надає їй загальнолюдського звучання, виносячи проблематику твору за межі певного часу й певної країни.

Щастя.. . У кожної людини воно різне. На мою думку, найбільше щастя - відчувати, що ти потрібен людям.
Щастя - це відкривати незвідане. Першовідкривачі нових земель були, мабуть, дуже щасливими людьми. А якими ж щасливими виявилися космонавти - першовідкривачі космосу! Чехословацькі мандрівники Зігмунд і Ганзелка - щасливі наші сучасники: вони своїми очима бачили природу і людей Африки, Америки, Азії, Європи, зняли багато документальних фільмів, написали дуже цікаві книги.
Щастя - це відчувати красу рідної природи, як Т. Г. Шевченко, П. Г. Тичина, І. С. Нечуй-Левицький, В. М. Сосюра.. . Мабуть, велике щастя випало М. Коцюбинському, коли він, мандруючи Прикарпаттям, збирав матеріали для своєї повісті "Тіні забутих предків".
Бути щасливим - це означає бути всебічно розвиненою людиною, любити свою Вітчизну, рідну природу, мистецтво, працю, справедливість. Але бувають обставини, яких людина не може подолати, яку б силу волі вона не мала. Я часто запитую себе: чи була Леся Українка щасливою? Адже все свідоме життя її сковувала, мучила важка хвороба. Нелегко їй жилося, але скільки сонячної радості в її ліричних творах! Герої її поезій, поем, драматичних творів своїми роздумами і глибокими над природою відстоюють щастя людини.
А пейзажі у ранніх поезіях Павла Тичини і "Мисливські усмішки" О. Вишні!
Глибоко підчувати красу природи, дбати про її збереження на щастя людям - важливе завдання нашої літератури. Тому мені дуже подобаються з українських письменників М. Чабанівський, А. Малишко, Д. Панличко. Їхні герої - великі правдолюби. Але для щастя людніш цього замало. П. А. Грабовський писав, що милуватися благодатними куточками природи можуть і філістери, люди байдужі до долі "роду, до трудящих. Я вважаю, що щасливі ті люди, які палко люблять свій народ.
На мій погляд, щастя кожної людини - знайти себе в труді.
І тут на думку спадають рядки з вірша Т. Шевченка "Минають дні, минають ночі..."
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити.. .
Як бачимо, поет виразив у цих рядках велику любов народу до праці. Коли людина не працюватиме, вона буде зайвою у суспільстві. Пост закликає любити труд.
Людина в труді стає кращою, світлішою. Тільки в труді розкривається її душевна і зовнішня краса.
Отже, головне щастя - це натхненна праця багатьох людей нашої країни, в тому числі, і праця вчителя.
Я встигла зробити ще зовсім мало. Адже я тільки закінчую школу. Житгя попереду. Мене захоплює фізика. Вона відкриває мені чудовий світ науки і техніки. І якщо вступлю до педінституту - буду найщасливішою людиною в світі. Людина повинна прожити свій вік прекрасно, залишивши по собі добру пам'ять.