Ми йшли стежкою мовчки в густих лозах. Увесь німецький феєрверк, що так замучив нас за останні дні важкого відступу, для дідів, які йшли попереду, ніби не існував зовсім.
— Слухайте, діду, ви не можете іти трохи швидше?— стримуючи дрижаки, спитав Троянда двічі.
— Ні, не можу,— одповів Платон. — Одходив уже своє. .. А ось і річка.
Перед нами була тиха широка Десна. Над річкою і над лісами вечірнє небо, якого я ніколи таким ще не бачив.
Сонце давно вже зайшло. Хмара була важка, темно-темно-синя, унизу зовсім чорна. Природа була ніби в змові з подіями і попереджала нас своїми грізними знаками.
Риба боялася такої ночі і шугала по висипах на мілині.
— Ну, сідайте, повезем. Чого стали? — сказав дід Платон. --Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! — загримав дід на когось із нас.
Ми розсілися у човні мовчки.
Я сидів у човні близько коло діда Платона, який узяв весло і сильним рухом одштовхнувся од берега.
