ПОТРІБЕН ПЕРЕКАЗ Князь Дмитро вже було вирішив про себе, що це все, і приготував- ся до кінця, аж ні. Яничари повели його до Топкапи — комусь він ще був потрібний на знаменитому стамбульському горбі, що, пото- паючи в розкішних садах і квітниках, здіймався над Мармуровим морем. Як досить швидко виявилося — султану. Забаг побалакати з непокірним князем.
— Знову ти — Байда? — падишах дивився на бранця дещо враже- но. — Не думав, що ти проти нас виступиш...
Стояв — високий, дорідний, пещений, густа борода щойно пофар- бована хною, на голові чимала чалма, одяг на ньому теж пишний, важкий, шитий золотом:
— Тепер ти — козак Байда? У татар, здається, так звуть безтурбот- ного чоловіка — байда.
— Від народження й до сьогодні я звуся князем Вишневецьким.
— Кожен козак мріє якщо й не про княжий титул, то бодай про звання старшого, а ти, виходить, навпаки. З родових князів у козаки?
Князь-козак, високий, тонкий станом і гарний лицем, був вдатний із себе. Ач, які хвацькі чорні вуса! Злегка видовжене, благородне лице — зразу видно, що не простолюдин, очі живі, розумні й блис- кучі. Голова голена, а з волосся залишено лише пучок, що зветься чуприною. Пучок довгий, скручений і закручений за ліве вухо, і цим князь схожий на козаків. На ньому біла сорочка, вузькі штани з білого сукна — гàчі. Сорочка підперезана опояскою. Взутий у м’які сап’янові чоботи. На плечах — білий шовко- вий жупан, теж дорогий.
— Чи знає наш бранець, князь Вишне- вецький, він же козак Байда, у чому його звинувачує османський султанат?
Не чекаючи відповіді, султан назвав лише одне ім’я:
— Коплан-баши.
Наперед виступив високий худий турок і тихим, але чітким голосом і навіть мовою бранця почав читати:
«Князь Вишневецький, прозваний ще козаком Байдою, прибув із загоном на Нижній Дніпро і на острові, званому Хортиця, збудував замок Січ-городок, почав воювати татарські кочовища і захоплювати степи...»
— От, от! — чомусь аж радо вигукнув султан. — Цього вже досить, щоб сісти на палю. Але це ще тільки початок. Читай далі.
«Влітку 1556 року князь Вишневецький з острова Хортиці орга- нізував похід трьохсот канівських та черкаських козаків з кількома сотнями запорожців на турецькі фортеці Іслам-Кермень та Очаків. Фортецю Іслам-Кермень Вишневецький захопив, привіз усі гармати на острів Хортицю...»
— Це вперше, відколи постала наша імперія, дніпровські козаки зважилися на такий зухвалий вчинок — напасти на нашу фортецю і захопити, — вигукнув султан. — Тобі, князю, важко буде розра- ховувати на нашу милість!
Турок з дозволу читав далі:
«Князь Вишневецький вирішив захопити південні землі та Причорномор’я та забрати їх собі. Разом із людьми царя Московії ходив на Перекоп у різні султанські і ханські володіння, звертався до польського короля і великого литовського князя Сигізмунда Августа та до московського царя Івана Грозного, аби організувати спільний похід проти Осяйної Порти...»
— Досить! — різко вигукнув султан. — Дуже ти нашкодив нам. Заслуговуєш смертної кари. Ми засудимо тебе до страти. Ти один із найбільших наших ворогів.
Говорячи, султан підійшов неквапливо до клітки.
— Ти знаєш, хто сидить у цій клітці? — запитав падишах. — Так, соловейко. Ваш. З берегів Дніпра. А співає мені.
— Бачу, яку має розкішну клітку, — нарешті озвався князь.
— Але — золота, — уточнив падишах. — І ти теж, князю, мати- меш клітку. Даруй, помешкання. І владу матимеш.
— І чим я маю за це розплачуватися?

— Як і соловей, — султан був у доброму гуморі, — ти співатимеш тільки мені і віру нашу приймеш.
— Фортеця на Хортиці мені миліша, бодай і за клітку, бодай і золоту, бодай і в палаці султана.
— Не квапся, подумай. Такі відчайдушно хоробрі люди, як ти, нам потрібні. А тих, хто нам вірно служить, ми щедро нагороджує- мо. До того ж ти матимеш життя.
Сіренька, непоказна з себе пташка стрепенулася в золотій клітці, змахнула крильцями, звелася на тоненьких ніжках і відкрила дзьо- бик... Соловейко тьохкав...
Слухаючи його, князь Вишневецький на якусь часинку забув, де він і що з ним. Здавалося, що він був над Дніпром на Хортиці, серед козаків-січовиків. Пахне деревом новозбудована засіка-січ, на остро- ві — Божа благодать. Над усією Україною западає тиха і тепла весняна ніч. Ані шелесне, тільки чути, як десь сплескує сонна риба. Зійшов, завис над Дніпром і, як живим сріблом, налився красень місяць.
— Золота клітка не для мене! Своєї віри, свого Бога і свого народу я не міняю! — твердо сказав козак Байда.
«Наче останні дні живу...» — подумав він, а в душі забриніли слова давньої пісні:
Якби мені крильця,
Солов’їні очі,
Знялась би я, полетіла
Темненької ночі...