Лелека. Дмитро Павличко. Вірш Ходить бузько по мочарах У червоних чоботярах, Дивиться в прозору воду, Ганить жаб’ячу породу: “Боже, як мені набридло Це моє болотне їдло, Ці витрішкуваті жаби Без найменшої приваби! Десь читав я, що французи Жаб їдять, як чорногузи. Але в них ті жабенята – Тільки на великі свята. Ну, а я ж у свята й будні Їм створіння ці паскудні; на вечерю й на сніданок Я ковтаю цих поганок. А в обід на перше й друге – Холодушки й зеленуги. Так навчився з лелечати, Та пора вже з цим кінчати. Геть ненависну дієту! Краще їсти з очерету листя! Все! Доволі! Крапка!” Втім, поглянув – скаче жабка. Ось вона! – завмер лелека. Придивляється здалека І підходить неквапливо Він до неї – “Що за диво ?! Не така вона й почварна, Просто навіть дуже гарна. Очі завеликі трішки, Та зате які там ніжки! Граціозна, наче скрипка, Жабка-лапка, жабка-рибка. Викупана, чиста, свіжа, Рай солодкий, а не їжа!” І дієту він ламає: Клац! – і жабки вже немає.
