Я дуже люблю гуляти по парку, милуватися, як навесні цвітуть дерева, кущі , дихати свіжим повітрям, розглядати візерунки листя восени. Але, коли прочитав вірш Валентина Бичка "Ти думаєш деревам не болить...", зрозумів, що все це може скінчитися. Мені дуже шкода дерева, бо завдяки віршу я зрозумів, що вони живі, вони відчувають, як ми. Я запам'ятав на все життя, що не можна кривдити, завдавати болю, шкодити нічому живому, бо вони - як ми!
