1. Редагування 1. Василь Петрович, принесіть мені документи. 2. Від мене, Микола, ніколи ти не
чув правди. 3. Я марила про тебе, мій панич. 4. Навчи мене, поезія, терпіння. 5. Знаю,
мабуть, важко, звичайно, признатись вам, професор, у своїй помилці. 6. Бути на коні,
кажуть, це означає, як ми знаємо, здобути перемогу, оволодіти ситуацією, одне слово,
бути творцем. 7. Безперечно, виробництво має бути екологічно чистим, але, нажаль, не
вистачає, зрозуміло, по-перше, коштів і по-друге, як не дивно, бажання.
2. Самодиктант
Запишіть подані речення, вставте розділові знаки.
1. Побачив я одного разу сусіду гості запросив портрет в обіймах рушників пророка
нації Тараса (В. Родіонов). 2. Козаки заховали списи бо з великого розгону списи
пробивали татарські тіла і взялись до шаблюк (А. Чайковський). 3. Семен Непорадний
він так звався був кремезний козак літ тридцяти (А. Чайковський). 4. Вишневий сад він
тільки-но зацвів данину першу виплативши бджолам дрімав і спав (М. Рильський). 5. В
щирім серці, в чесних грудях вірю знаю квіти є! (В. Симоненко) 6. Це веде його у місто
Великий Варадин нині Арад у Румунії (В. Шевчук). 7. Климко став навколішки, припав до
води холодна та добра! Тоді і втерся галстуком од матроски (Гр. Тютюнник).​

Під вікнами насадила(присудок) Ганна(підмет) бузку, любистку, півників та півонії.

Він (підмет) не знав (присудок) ні батька, ні матері, ні брата, ні сестри.

З виду дід(підмет) був(присудок) древній, столітній, хоч ще кремезний.

Вірю(присудок): до скону віків не порушиться(присудок) слово(підмет) богинь.

Лаврін(підмет) не поганяв(присудок) волів: він(підмет) забув(присудок) і про воли, і про мішки й тільки дивився(присудок) на Мелашку.

Серед садочка на клумбах цвітуть(присудок) різні-різні квіти(підмет): і братки, і гвоздики, і флокси, і резеда

Мова рідна, як море, – безконечна, могутня, котить свої лексикони, яким немає кінця-краю.

В рідній українській мові таїться мудрість віків і пам’ять тисячоліть. У ній ми чуємо зойки і відчаї матерів у годину лиху, переможний гук воїнів-хлопців у побідну годину; в ній – пісня дівочого серця в коханні. У мові мого народу – його щирість, радощі й печалі, його труд і піт, кров і сміх, безсмертя його. А як тішить серце гумористичне слово мого народу. Тоді здається, що саме українське слово і є найдужчим і найбагатшим, бо словом іншої мови так не скажеш. Тому-то слово українське є і захистом, і гордістю, і розрадою в годину смутку. А яке слово українське вагоме в годину гніву, воно тоді гримить та клекоче, як блискавка. А ніжне слово «коханашроймає серце, манить своєю лагідністю та ласкавістю, здається, що ти після такого слова сказаного власне тобі, – найкраща, найщасливіша людина на світі. Воно повертає тебе прибудь -якому настрої до життя, до діяння.