2. Виписати слова у дві колонки: 1- разом; 2- окремо.
(Пів) шепіт, (пів) коло, (пів) Сивашу, (пів) труби, (пів) Поділля, (пів) Словаччини,
(пів) метровий, (пів) кварти, (пів) Інгульця, (пів) Франції, (пів) Андорри, (пів) об’єму, (пів) ват, (пів) альбому, (пів) Миколаєва, (пів) вісь, (пів) Скадовська, (пів) пляшки, (пів) Бухареста, (пів) ярка, (пів) Вашингтона, (пів) Ямайки, (пів) ягоди, (пів) ємкості, (пів) Європи, (пів) Ірану, (пів) юрти, (пів) Хортиці, (пів) явора, (пів) Токіо, (пів) Юпітера, (пів) ядра, (пів) Денвера, (пів) Уралу, (пів) їдальні, (пів) ананаса, (пів) версти, (пів) хлібини, (пів) Очакова, (пів) Куби, (пів) відерний, (пів) Ужгорода, (пів) столітній, (пів) баркас, (пів) Тибету, (пів) айсберга, (пів) Охтирки, (напів) ява, (пів) Дону, (пів) Бразилії, (пів) Москви, (пів) добовий, (пів) аркуша, (пів) Амуру, (пів) години, (пів) енциклопедії, (пів) Києва, (пів) копи.

Не давно я прочитав комедію Тараса Григоровича Шевченка “Сон” “У всякого своя доля”. У цому творі я хочу поділитися з вами о моїх враження отриманих після прочитання цієї комедії.
Перше що вразило мене-це епіграф поеми, в якому автор розкриває головну ідею твору: довести до читача правду про країну зла та насильства. На самому початку автор іронічно змальовує людей, які населяли країну і розповідає про їхню працю в таких рядках: “той мурує-той руйнує”. Сюжет поеми складається з 3-х картин в яких автор по черзі описує Україну, Сибір та столицю Російської імперії Санкт-Петербург. В першій картині автор дуже вдало змальовує рідні пейзажі та схід сонця в безтурботних тонах. Але раптом як грім серед ясного неба автор придивляється та баче: як під тином лежить опухла від голоду дитина, що не все так гарно на рідній земл,і що люди потерпають від експлуатації на панщині, мруть від голоду, тяжких хвороб. Ось що вражає в цій картині вдало змальований поетом пейзаж та страшні муки рідного народу на його красивій землі.
Друга картина-це політ над вічною мерзлотою Сибіром. Тут автор також доносить до читача пейзаж, але зимовий. Далі герой комедії чує, як затріщали кайдани і як тяжко людям у неволі. Тут герой бачить не тільки злочинців, але й на думку автора, чесних і справедливих людей, одним словом цвіт нації. Ця картина ще страшніша за попередню, бо тут герой зрозумів до чого дійшов уряд зібравши всіх неугодних у тісній могилі. Далі герой ставить запитання: а за що народ терпить такі муки, і обвинувачує в цьому царя. Далі автор рішуче закликає боротися проти царату. Ось чим вразила мене ця частина, рішучістю автора та його закликами боротьби проти гнобителів.
Третя картина, як і попередні починаються з пейзажу, але на цей раз вже міського. Автор описує російські міста. Коли герой потрапляє в столицю імперії то зустрічає свого земляка дрібного чиновника, який своєї рідної мови відцурався та чужої не навчився. Тут автор називає цього чоловіка мерзенним каламарем і описує його, як втратившого національну свідомість та гідність. Потім герой потрапляє до палацу царя і викрикує: “Ось де рай!”. Потім автор вдало змальовує панів, називаючи їх пикатими. Пузатими. Потім автор описує царське подружжя застосовуючи при цьому різні художні засоби. І вкінці автор доходить висновку що цар це не цар без тюрми народів-Сибіру, без своєї челяді, та чиновників. Ця частина дуже вражає сатиричними описами царату та чиновників.
Ця сатирична поема дуже вдало поєднала в собі опис страждань простого народу, який не прокладаючи сил тяжко працює на своїй землі і водночас вмирає з голоду, та райське життя панів, які живуть собі безтурботно в розкоші та достатку.

С незапамятных времен курица у людей была предметом шутливых насмешек. Она не летает, хотя имеет крылья, не вьет гнезда, боится воды, не видит в темноте, пуглива, глупа. Недаром говорят, что рак — не рыба, а курица — не птица. Отсюда и выражения: «курам на смех» (даже глупые куры и те смеются); «мокрая курица» (о человеке, имею­щем жалкий вид); «нацарапал, как курица лапой» (о неразборчивом почерке); «куриная память» (о забывчивом человеке); «раскудахтался, как курица» (о болтливом человеке); «бродят, как куры» (о праздных зеваках, бестолково слоняющихся туда-сюда).
Хорошо смеется тот, кто смеется последним — крыл. сл. Выражение это принадлежит французскому писателю Жану Пьеру Флориану (1775 1794), употребившему его в басне «Два крестьянина и туча»