Вот текст:
Архітектура Софії Київської не може не зачарувати. Нікого не може залишити байдужим і внутрішнє оздоблення храму: мозаїки, фрески, різьблені шиферні плити, мармурова усипальниця Ярослава Мудрого, карнизи, колони.
Перлиною світового мистецтва є мозаїки Софії Київської. З’ясовано, що над ними працювала артіль з восьми художників. 640 квадратних метрів були заповнені майстрами упродовж трьох років.
Центральний образ собору — Марія-Оранта. Ця велика мозаїка виконана особливо майстерно.
Чому образ Оранти винесений у храмі на чільне місце? Річ у тому, що Марію — заступницю вважали захисницею Києва, як тоді казали «непорушною стіною», крізь яку не перелетить жодна стріла, жоден спис.
Діва Марія зображена на округлій угнутій стіні. Якби мозаїку із зображенням Оранти можна було «розігнути» й перевести на рівну площину, постать важко було б назвати ідеально пропорційною. Майстри врахували, що зображення на угнутій площині здається меншим, ніж насправді, тоді як на вигнутій назовні — більшим.
Образ Оранти створював, напевно, найуміліший майстер. Усе тло він виклав золотою смальтою, від цього постать Богородиці огорнута м’яким, неяскравим золотистим сяйвом.
Обличчя Оранти серйозне, навіть суворе. Вона справді видається непорушною, усесильною. Сині, блакитні, золотисті барви її вбрання надають постаті урочистості. Обличчя здається рожевуватим. Самих рожевих кубиків смальти на щоках, вустах, підборідді Богоматері не так багато. Але тоненька червона смужка, якою обведено її уста, ніс, повіки й підборіддя, немов зафарбовує сусідні кольори рожевістю. Обличчя від цього оживає, його виразність посилюється.
Объяснение:
Осінь помітно віддає свої права зимі. Вранці зовсім холодно, де-не-де лежить паморозь. Вдень сонечко наче і намагається нагріти повітря, але, мабуть, не вистачає вже в нього сили. Скрізь відчувається крижаний подих зими. Починаються найкоротші дні й найдовші ночі. Сонце нижче опускається над небосхилом.
За ніч на небі зібралася сила-силенна хмар, а вранці, мов пір'їночки, посипалися з них маленькі сніжинки. Вони, наче танцюючи, падали на землю і стелилися білою рівною ковдрою. Від цього дивовижного падіння сніжинок на душі було радісно, бо ось він, нарешті, перший сніг, і якось сумно,— бо це вже певна прикмета, що скоро почнуться морози.
Вранці виглянуло сонечко — і сніг потроху почав танути. Це так завжди буває, адже це тільки перший сніг. Але люди, особливо діти,
