Бджільництво завжди було в Україні у великій пошані.
Объяснение:
На схилі літ запорожці часто йшли не до монастиря, а на пасіку. До речі, саме на пасіці провів свої останні роки кошовий отаман Іван Сірко. Місце для пасіки вибирали затишне й мальовниче. Вулики ставили вічками на південь. Самі вічка робили досить вузькими, щоб бджоли могли захищатися від нападу сторонніх комах. Пасіку огороджували невисоким тином. Як оберіг тут височів хрест, бажано, щоб він був виструганий із розбитого блискавкою дерева. На пасіці обов’язково тримали ікону із зображенням заступників бджіл Зосима й Саватія. Узяти в малої комашини солодку рідину – справа ніби й нескладна. Та скільки старанності, обережності й терпіння вимагалося від пасічника! Узимку вулики зберігалися в спеціальному утепленому напівземляному приміщенні. Звалося воно омшаник. Уперше вулики виставляли на пасіку десь на третьому тижні весни. Перед тим їх обкурювали волошкою, щоб запобігти виникненню цвілі. Після зимівлі бджоли були кволими, тому їх підгодовували патокою. До неї підмішували корицю, гвоздику тощо. На початку літа бджіл вивозили в степ. Купальської ночі їх годували востаннє. 21 Пасічники доглядали за малими трудівницями. Проти воскової молі натирали рамки часником. Щоб відлякати мурашок, на дно вуликів клали полин та м’яту. Мед брали, обкурюючи вулики димом сірки або тютюном, щоб не зашкодити комахам. Бувало це двічі на рік, скажімо, на початку серпня та у вересні. Вийняті з вуликів стільники заносили в теплі приміщення й клали у спеціальні сита, що стояли над коритами, куди стікав мед. Спорожнілі соти перетоплювали на віск. У жовтні господар, покропивши бджіл святою водою, ставив вулики до омшаника.
ще з молодого віку письменницю турбую проблема жінки у світі та в літературі. у своїх творах кобилянська звертає увагу на нову для тогочасної української літератури проблематику. поряд із давно усталеним і звичним світом чоловіків несміливо, бо вперше, проступає жінка з повноцінним особистісним світовідчуттям, з багатим внутрішнім світом, наділена відкритим розумом, щирим серцем, волею та правом на щастя. повість "людина" була кроком письменниці у пізнанні й осмисленні життя, зокрема психології жінки. героїня "людини" олена уособлюючи тип нової жінки, опиняється поза суспільством, стає його аутсайдером, оскільки погляди й думки, які вона сповідує, залишаються не лише незбагненими, неприйнятими, а й просто ворожими для суспільства, зміст життя якого в різних формах його функціонування визначають чоловіки. повстаючи проти нав'язаних суспільством стереотипів, героїня кидає виклик суспільній моралі, заснованій на облуді й брехні. сповідуючи ідеї взаємного кохання й поваги одне до одного як основу та запоруку щасливої родини, ві модель подружжя без любові як брудні стосунки, що ображають людську гідність, вона оголює затаєні хвороби сучасності, викриває фальш і лицемірство як основоположні закони функціонування того суспільства. воно ж звичний уже для нього спосіб життя не помічає та не вважає його за крамолу; не бажаючи жодних змін, воно натомість прирікає олену на самотність і відчуження, відгороджуючись німою стіною непорозуміння. це не просто історія жіночого серця, а твір, в якому йдеться про становище жінки в буржуазному суспільстві, про причини, що морально калічать її, топчуть найблагородніші поривання. образ олени - героїчний, але і не позбавлений трагічних рис. цей героїзм виявляється в прагненні протистояти згубному впливові обивательщини, сірої буденщини, в намаганні зберегти свою людську гідність, віру у високе покликання жінки-людини. трагізм олени в тому, що під вагою суспільних і родинних обставин вона не може до кінця вистояти і в нерівній боротьбі духовно надломлюється. щоб порятувати батьків від повного розорення, а для себе знайти хоч якусь опору в житті, вона змушена вийти заміж за духовно вбогу і чужу їй людину.о. кобилянська трактувала створений нею образ як "новітній тип" жінки мислячої, що виразно відрізняється, на думку авторки, від жіночих образів, змальованих у рожево-сентиментальних барвах ліберально-буржуазними письменниками. "наталка ж думає вже над собою і другими,- підкреслює письменниця,- видить, що праця надає чоловікові смисл в житті".ці акценти глибше проникнути в ідейний задум повісті, яка стала помітним твором письменниці. перед читачем розгортаються - крізь призму світобачення головної героїні твору - сцени життя і побуту різних прошарків тогочасної буковинської інтелігенції, постають її представники - і ті, хто замислюється над проблемами соціального буття, і такі, що за своєю внутрішньою суттю є , виразниками заскорузлості й регресу в суспільному житті. найбільш виразно, психологічно обгрунтовано о. кобилянська вималювала образ наталки верковичівни, котра, як і олена ляуфлер, зазнає болючих розчарувань, страждає від несприятливих обставин, але не занепадає духом, вірить у високе призначення людини, прагне до якнайширшого вияву своїх багатих духовних сил, висловлює сміливі - як на той час - думки про призначення та обов'язок людини, зокрема жінки. вона відчуває, що "не підкладе ніколи голови під колеса буденної потуги, котра своєю милостинею зневажає женщину і понижає".
