в 2 та 4 реченні підкреслити головні та другорядні члени речення підписати над кожним словом частину мови(вправа 295)

​

Вчора був мій день народження. Як я його чекав! Це моє улюблене свято. Подарунки, святковий пиріг. Я запросив своїх друзів з класу — Сашка, Олега, Андрійка і Оленку. Вони подарували мені чудові книжки, олівці, конструктор.

Мама приготувала величезний пиріг, і, коли всі гості сіли за стіл, ми запалили святкові свічки. Як чудово було! Ми грали в "слова", в лото, розгадували загадки. Переможець отримував приз — цукерку або яблуко. Потім збирали роботів, машинки з нового конструктора. І не помітили, як за вікном стало темніти. Ми з татом провели всіх моїх друзів додому. Заснув я дуже щасливий. Найкращий подарунок зробили мені батьки — свято дня народження.

Був у нашому селі скляр. Це був невисокий  худий чоловічок з маленьким, ніби зібганим у кулачок обличчям. Те дрібне личко по самі очі заросло густою щетиною. Тому, хто бачив скляра вперше, здавалося, що він тримає в зубах широку щітку. Очі, як і годиться скляреві, були наче відлиті  з надзвичайно прозорого скла.Роботи скляреві ніколи не бракувало.Славився він умінням  так ставити шибку, такою замазкою прикріпити її, що вже й рама  потрухлявіє він часу, а скло тримається, як припаяне.Коли скляр працював,  його  дрібне заросле обличчя  ставало поважним і урочистим, а очі  сяяли.  Склив він швидко і вправно.Перед тим, як приступити до роботи, скляр  завжди скидав  шапку, хоч би який мороз не був надворі. Він обережно брав  величезні шматки скла, відмірював, не користуючись лінійкою, проводив алмазом. Тоді  тихенько постукував  уздовж тієї лінії, злегка натискав пальцями. Трісь! Шибка була готова.Вставивши шибу, скляр трохи відходив, схиляв голову  набік і дивився. Прозорі його оченята сяяли такою  неприхованою втіхою, що всі навколо проймалися  шанобливим і урочистим  настроєм.Незабаром у селі закінчили  будувати нову школу.  Біля її високих і широких вікон скляр не працював, а священнодіяв. Уночі дві шибки хтось побив. На землі видніли  блискучі скалки, валялися дві цеглини.Підійшовши уранці до покалічених вікон, скляр оніміло застиг. Повільно нагнувся, підняв цеглину і раптом заплакав. Моторошно було дивитись, як плаче доросла, стара людина, навіть не витираючи сліз, що зависали на густій щетині.