Гармоніст грав, молодий з молодою кружляли, кількоро їхніх супутників било в долоні — і вся ця картина була така несподівана, така несправжня, неправдоподібна!

Кожну епоху розвитку людства визначає моральної свідомості, який виступає домінуючим даного часу, певного народу, конкретних соціально – економічних умов. В усі часи людство надзвичайно обережно, делікатно ставилося становлення духовності особистості, адже міцному ґрунті духовності, моральності, культури зростає особистість відповідальна думку, , вчинок.

формування духовних цінностей студентської молоді є досить актуальною в . Сьогодні виступає активною силою політичних змін і залежно від того, які цінності вона у ці зміни, яку культуру впроваджує, багато в чому залежати майбутнє суспільства, його , напрям трансформації. Суспільство зацікавлене в тому, щоб ці цінності і були демократичними. Їх формування – завдання актуальне і таке, що потребує нагальної уваги.

Поняття "духовність", "духовний" сьогодні вживають кожному кроці. Гуманітарні науки, виховна діяльність спрямовані формування "духовного розвитку особистості", публіцистика закликає формування "духовних основ" життя і суспільства, зростання національної самосвідомості, взаємозв’язок освіти і церкви прискорив процес відродження духовності в її релігійно – конфесійному розумінні.

Розбудова української державності, проведення реформ, побудова громадянського суспільства неможливі без розвитку української духовності. Протягом років незалежності нашої країни основним завданням державного управління був розвиток економіки, тому вирішення проблем у духовній сфері суспільства відбувалося залишковим принципом. Відсутність чіткої програми духовного відродження українського суспільства гальмувало втілення будь-яких реформ у всіх сферах суспільного життя. Пріоритетною сферою у духовності і культурному розвитку суспільства була і залишається освіта. Тому головне завдання сучасної освіти – це розвиток духовної культури особистості, що в підсумку стає основою формування і становлення особистості.

духовності й духовної культури молодої людини завжди хвилювала й хвилює кожного педагога, вихователя, куратора, адже формування її духовної культури – це ще й формування її свідомості, світогляду, включення в економічне, політичне, культурне життя народу, уклад життя сім’ї, нації.

Оволодіння студентською молоддю духовною культурою підносить свідомість особистості вищий щабель, наповнюють життя й діяльність високими громадськими цілями. Духовність зміцнює єдність усього суспільства, забезпечує подолання труднощів шляху його розвитку.

Духовно – моральне виховання молоді – це водночас велика відповідальність і джерело зміцнення нації. Духовно – моральний потенціал складають загальнолюдські та християнські цінності, моральні норми, які є регуляторами взаємовідносин у суспільстві. Звичайно, людина не може жити тільки рахунок духовних цінностей. Але сучасна взагалі не бачить сенсу в духовності. Це певною мірою пов’язано із вихованням, а також середовищем, в якому людина реалізовується, суспільством, в якому вона живе. У теперішній , коли є можливості духовного зростання, сучасні молоді люди не потребують цього.

Потреба у спілкуванні, активному відпочинку зникає, адже зміну приходять віртуальні Інтернет-мережі, які пропонують молоді спілкування не виходячи із дому. Тому сьогодні необхідні більш дієві засоби залучення молоді джерел духовного, вічного, нетривіального, а також пробудження і подальшого духовного розвитку індивіда потрібно створити відповідні умови.

І питання це надзвичайно важливе, оскільки духовність – це творча спрямованість, наснага, енергія людини, її здатність самоусвідомлення себе як особистості. У практиці виховання пропонуються нині різні технології формування духовності молоді. Це і духовна реабілітація особистості через засоби масової інформації, через проникнення у світ мистецтва, через живе спілкування, позанавчальна виховна робота.

Щойно принесена у вигадливо розписаних горнятках кава ще парувала, лоскітливий і п’янкий дух її обіцяв близьку втіху – перед початком розмови, як нерідко буває, на хвильку запала мовчанка. Тільки в куточку зали кав’ярні немолодий і зсутулений вже скрипаль виводив стиха, ледве торкаючись струн, розлогу і заспокійливу  мелодію. «І який же то польський ведмідь здох у волинському лісі, що мене запросили нагально на цю зустріч?» - марне перебирав у думці здогади, як зернята на долоні, Модест Пилипович.                На каву його запросив, пообіцявши важливу розмову, колега по луцькій українській гімназії, вчитель полоністики Войцех Вось.                -Знайомтесь, мій щирий приятель, спадкоємець славетного шляхетського роду, що змагався у доблесті з самим Яном Собеським,- почав дещо загадково  Войцех, кивнувши у бік незнайомця. – Пан Генрік. Але він молодий ще, як бачите, то ж можна так просто і звати.              Модест Пилипович і собі кивнув повагом, відчувши, як йому здалося, струмінь прийдешньої розмови.  « Якщо починається з гонору, то їм це навіщось потрібно. Слід,  напевне, якось випереджувати, хоч таке заняття не по мені».- промайнула думка.                 -Граф Рогаль-Левицький. Радий знайомству.                 Войцех Вось тихо фуркнув, мабуть похлинувшись кавою, і скоса глипнув на незрушне обличчя Модеста Пилиповича, той погляд мов би приклеївся і не відставав, аж доки не впевнився Войцех, що його колега не налаштований на жарти.                 - Стільки працюємо разом, а я й досі не знав,- врешті потамував Вось здивування,- що ваш рід має графське достоїнство…                  - Не гаразд  гоноритися і чванькувати  в мої літа,- злегка всміхнувся Модест Пилипович у свої сиві і пишні козацькі вуса, та посмішка вигулькнула лише на мить і враз собі знову сховалася.                - У нас є для вас важлива пропозиція,- опанувавши себе, Войцех вів далі сухішим, мало не офіційним тоном, наскільки той тон дозволяла сама обстановка кав’ярні.- Але сперш, якщо можна, розвійте мої сумніви та здогади… Не можу ніяк собі взяти у голову і позбутися подивування  - і навіщо вам тут, у польському місті Луцьку, грати ролю українського підбурювача? Що заважає вам стати, як багатьом з освіченого сучасного українства, справжнім польським патріотом? –Войцех говорив все швидше, поступово  більше нервуючись, і навіть скельця його окулярів під високим лисіючим чолом зблискували нервово і роздратовано.                 Модест Пилипович, не вельми ховаючись, як від вкислого надто борщу, скривився і затис для міцнішої терплячки губи. Він, як і більшість учительства гімназії, недолюблював частенько велемовного Войцеха. Учні ж не любили полоніста, бо міг він раптом зірватися на крик, нерідко без видимої причини, от вкусить якась муха і бігає класом, рве дитячі зошити та галасує:                - Бздури, панє! Нісенітниці!                Левову частку виховання Вось зводив до вельми пильної уваги дитячим зачіскам – хай тільки хто невчасно сходить до фрізера. І вже, боронь Боже, слово впоперек вставити…Годі тоді сподіватися на пристойну оцінку аж до  іспитів. Коли в бездоганній роботі марне було знайти якусь зачіпку, то ставив Вось нервову навскісну примітку «брак почуця єнзикового» і різав бал  – спробуй скривдженому довести, чи того «мовного почуття» уже вщерть, чи цього разу у мізері…                  - Бережи мене, Боже, від хвороби і патріотів, - Модест Пилипович повільно і обачно надпив шпаркої ще кави, надто гарячого останнім часом остерігався. Він уголос вимовив не свої слова, а сказав почуте від знайомого польського робітника з- під міста Закопане. Після поразки УНР Левицький з Греції, через Італію і Австрію, опинився аж в польському Тарнові, де був в емігрантському уряді очільником міністерства охорони здоров’я, згодом у Закопане – водночас піклувався і санаторієм хворих на туберкульоз вояків УНР, і лікував тутешній люд. Особливо багато приходило робітників з місцевих  гуралень. А вже як виїжджав,  то не хотіли його польські гуралі відпускати, просили лишитися тут назавжди і стати членом їхньої громади. Навіть місцевий ксьондз давав згоду, тільки заїкнувся, що мав би  Левицький прийняти католицьку віру і стати тоді повноцінним польським патріотом. Обурилися цим гуралі, казали, що чоловік йде «ku wieczor zycia”, до життєвого вечора, то ж хай собі лишається в вірі, у якій народився, аби лишень зоставався. А ще, пам’яталося, як один з робітників тільки рукою махнув спересердя: «Вбережи мене, Боже, від хвороби і патріотів».                …Каву готував таки вправний кухар, від пахучого і аж густого напою  тужавіло і бадьорішало тіло, жвавішала кров і трішки паморочилося, як від легкого молодого вина.