Записати 4 сполуки на тему факти про мене

В-Вчитель Ж-Журналіст
Ж-Доброго дня Олено Олександрівно.
В - Доброго.
Ж - Ви можете виділити мені трохи часу?
В - Так звичайно.
Ж - Я хочу у вас запитати про вашого медаліста.
В - Про якого саме?
Ж - Про Івана Подеревлянського.
В - Що саме вас цікавить?
Ж - Опишіть будь ласка його.
В - Іван дуже талановитий хлопець,любить читати художню літературу,особливо вірші Шевченка.
Ж - Ви можете щось сказати про його батьків?
В - Його батько Сергій Миколайович був моїм однокласником,дуже трудолюбивий з самих ранніх літ прививав Іванкові любов до батьківщини,про матір не можу нічого сказати.
Ж- Дякую вам ,всього найкращого.
В - Допобачення .

У запорожців існував гарний звичай:  біля всякого статечного козака мав бути хлопець-підліток. Ті хлопці звалися джурами. Джура доглядав коня та зброю свого названого батька-запорожця, ходив разом із ним у походи й навіть у битвах ставав йому в пригоді, набивав рушницю, викрешував вогонь на люльку та приносив пити.         Таким хлопцям доводилося зазнавати багато всяких пригод та небезпеки. Через те, доходячи парубочих літ, вони ставали найзавзятішими козаками.         Знаючи такий січовий звичай, запорожець Петро Рогоза, почувши, що його батько й мати в Україні померли, а брати Демко, Гнат та Василь лишилися без притулку, привіз їх усіх на Січ. Демка він приписав до куреня козаком, бо йому пішов уже двадцятий рік, тринадцятирічного Гната віддав за джуру до полковника. Меншого ж брата Василя, якому минуло лише десять літ, вирішив віддати на послуги кухарям, аж поки підросте.         Незабаром козацтво подалося Дніпром на Чорне море. З військом пішли Демко та Гнат.         Січ немов заснула або вимерла. Поміж куренями тинялися тільки немічні діди. Більшість кухарів теж пішла за військом, а ті, що лишилися на Січі, не мали для кого варити страви.         Василь вештався біля січових окопів. Бо ж навкруг Січі були глибокі  рівчаки, а понад рівчаками високі земляні вали, обплетені лозою, щоб не обсипалися. На північ од січового майдану височіла башта. З неї, як на долоні, було видно безкраї зелені плавні, що запорожці називали Великим Лугом. По тих плавнях сріблом виблискував Дніпро з притоками – річками Скарбною й Підпільною. Річки підбігали до самої Січі.         Василь побачив затоку, а в затоці човни. Він побіг з високої гори до затоки, жваво вскочив у каючок, одв’язав його від верби й відіпхнув од берега. Весло було для хлопця важкеньке, але він, узявши його за середину, спромігся закласти в уключину й почав гребти.         Човен потрапив на бистрину. Його підхопило, мов трісочку, й понесло понад берегом. Василь почав гребти дужче, але човен крутився, бився об верби, що росли у воді вздовж берега. Течія вирвала хлопцеві весло з рук. Човен несло все швидше. От уже й Січ зникла з очей, і тільки один золотий хрест над церквою, сяючи понад деревами, показував, де вона лишилася.         На щастя, Василеву пригоду побачив старий запорожець Очерет, що рибалив з каюка нижче Січі. Він наздогнав хлопцевого човна, причепив до свого й потяг до берега.         Довідавшись, що Василь нудьгує в Січі без братів, старий в його, привів до свого куреня, подарував вудку й з того дня почав брати хлопця з собою рибалити. (За А. Кащенком.) (351 сл.)