Ми йшли стежкою мовчки в густих лозах. Діди йшли попереду з сітками і хропачами дуже повільно.
— Слухай, батьку! Ти не можеш іти трохи швидше? — звернувся до Платона Троянда.
Платон не одповів.
— Слухайте, діду, ви не можете іти трохи швидше? — спитав Троянда ще раз.
— Ні, не можу, — одповів Платон. — Старий я вже швидко ходить. Одходив уже своє.
— А де ж річка? Далеко річка?
— А ось і річка.
Лоза зразу кінчалась, ми вийшли на піщаний висип. Перед нами була Десна. За річкою крутий берег, праворуч, другий висип і лози.
Сонце вже зайшло.
Німі зловісні блискавиці горобиної ночі палахкотіли, не вгасаючи, між шарами хмар. І все це одбивалося в воді.
Риба боялася такої ночі і шугала по висипах на мілині. Десь за нами і ліворуч попід хмарою носилися ракети. Було видно. Світило. Гриміли гармати. Ми стояли нерухомі.
— Ну, сідайте, повезем. Чого стали? — сказав дід Платон. Він стояв біля човна з веслом. — Повезем уже. Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! — загримав дід.
Ми розсілися в човні мовчки.
— У тебе готово, Савко?
— Можна.
— А хмар наперло. Ач, що робиться! Страшний суд, чи що, починається? — дід Платон узяв весло і одштовхнувся од берега.
Савка з онуком гребонули опачинами.
Човен був великий, престарий. Він увесь був просмолений смолою і покарбований часом.
Я сидів у човні коло діда Платона. Я дивився на тиху чарівну річку, і на берег, і на суворого кормчого діда, що піднімався наді мною на фоні урочистого неба. Мені здалося, що мене перевозять на той світ. Прощай, моя рідна, дорога Десно.
