Твір роздум Ганування часу найбільше марнотратство

Мені чомусь раніше здавалося, що усна народна творчість — це минувшина, щось таке, що давно записане, видрукуване і зберігається на полицях. Не раз доводилося слухати гуртові співи в дорослій компанії. Але співали в основному одні й ті ж пісні. Не один раз я замислювався над тим, чи розвивається народна творчість зараз, у наші дні. Спершу мені здавалося, що зараз вона (особливо пісенна) не розвивається, бо мені невідомі сучасні народні пісні, весь час я чую тільки старі, записані багато років тому. Спершу я не розумів причин, чому раніше пісні творилися, а сьогодні я не бачу цього процесу. Але які ж причини, що вони не творяться? Невже раніше люди були більш творчими, а зараз ні? Але ж так не може бути. Як же знайти причини такого мовчання? Виникла ще одна думка: а може, пісенна народна творчість набула інших форм, про які ми не здогадуємося?
За всіма ознаками, що притаманні пісенній усній народній творчості, я став досліджувати, чи є якісь пісні, які підпадають під ці ознаки? І ось що з'ясувалося: ми маємо велику кількість пісень, які люди залюбки співають нарівні з традиційно народними піснями, але на відміну від народних пісень ці пісні мають авторів, їх створили поети і композитори, і кожна пісня має своє життя. Я провів невелике опитування і з'ясувалося, що найчастіше співаються пісні, створені авторами за останні 20—25 років. Часто можна почути:
Мамо, мамо вічна і кохана,
Ви пробачте, що був неуважний.
Знаю, ви молилися за мене Дні і ночі, сива моя пене.
І мало хто при цьому згадує, що слова написав М. Луків. Моя бабуся і дідусь залюбки співають пісню, яку вважають народною і яка до сьогодні залишається популярною у співочих гуртах:
Гуцулко Ксеню, я тобі на трембіті
Лиш одній в цілім світі
Розкажу про любов...
І таких пісень, які співає не одне покоління, багато. І назви вони мають часто не такі, як давали їм автори: "Про тополю", "Про мамину вишню", "По стежині дівча ішло", "Чорнобривців насіяла мати", "Сіло сонце...", "Ой летіли дикі гуси..." І ще можна багато пісень перераховувати. Тож я дійшов такого висновку, що ці пісні за всіма ознаками є народними: їх співають, вони передаються усно (якщо й переписуються, то це не означає, що форма поширення змінила їхню популярність), мають віршовану форму, невеликі за обсягом і мають деякі варіанти. Єдине зауваження: це пісні літературного походження, що стали народними, але не завжди ті, хто співають ці пісні, напевно знають їх авторів.
Ми можемо стверджувати, що пісенний жанр народної творчості живе і сьогодні. Якийсь період історичного розвитку буде кликати до життя ті ч и інші жанри народної творчості або певні теми. У часи козаччини, наприклад, були популярні маршові пісні, думи. Коли у нашій країні почалися демократичні процеси, то маршові пісні стали теж популярними і серед них такі пісні, де авторство достеменно відоме — це на слова Івана Франка, Миколи Вороного, Олександра Олеся. Але виконувалися вони поряд з іншими народними піснями і самі ставали (а може, й були) народними. Серед мітингуючих мені доводилося чути:
За Україну,
За її волю.
За честь і славу,
За народ!
А які жанри усної народної творчості живуть сьогодні? Пісні (в основному ліричні, але й маршові теж), казки, сучасні приказки, прислів'я і невмирущий жанр — анекдоти, який буде жити віки.
Прислухайтесь, шануйте, поважайте народну творчість — скарбницю нашої мудрості, нашої історії, яку ми передамо наступним поколінням.

Що таке щастя, кожен розуміє по-своєму, адже кожен з нас — індивідуальність, що має власні інтереси та уподобання.

Для когось щастя—це мати автомобіль найновішої моделі, добре облаштовану квартиру з меблями, від яких тріщать стіни, та гаманець, наповнений зеленими папірцями —доларами. Можливо, це і є якась сота частина щастя. А може, й ні.

Але, на мій погляд, щастя усе ж таки не в цьому. Щастя — це мати вірних, незрадливих друзів, здатних у будь-яку хвилину прийти до тебе на до

Для мене щастя—коли тебе розуміють. У наш вік, вік прискорень, коли усі навкруги поспішають, не помічаючи нічого навколо, не залишається часу, щоб прислухатися до голосу інших людей. З усіх боків оточує нас глуха байдужість.

Тому, я гадаю, так важливо, коли тебе можуть спокійно вислухати, зрозуміти, дати пораду. Це може бути товариш, або батьки, або навіть якась незнайома людина, яка не втратила людськості, яка вірить іншим. Зараз, на жаль, такі люди є рідкістю.

Хочеться вірити, що з часом люди навчаться вислуховувати один одного чи просто згадають, як це робилося раніше; навчаться уважніше ставитися один до одного. Через непорозуміння людей відбуваються сварки, навіть катастрофи.

Що таке щастя, кожний розуміє по-своєму. Щастя, на мій погляд, — це коли всі відчувають себе щасливими, коли усім добре. Нехай поряд зі мною завжди будуть вірні друзі, нехай хвороби не чіпляються до мене та моїх близьких, нехай у світі панує взаєморозуміння, нехай будуть як можна довше поруч зі мною мої батьки, і тоді я, мабуть, зможу впевнено сказати: "Я—щаслива людина!"