Тема: роздуми письменника про швидкоплинність життя, протягом якого кожний повинен встигнути покохати, зробити добрі справи.
Ідея: заклик раціонально використовувати час, відведений на життя, поспішати жити.
Основна думка: людина — велике створення на землі, вмій з гордістю носити це ім’я, кожна людина неповторна.
Композиція: поезія починається з риторичних запитань, після чого В. Симоненко вмотивовано пояснює про смисл і призначення людини на землі, швидкоплинність її життя. Автор твору наголошує на тому, що людина повинна поспішати жити, робити добрі справи, залишаючи по собі слід.
Вірш складається з чотирьох куплетів, кожний з який містить по п’ять рядків.
Проблематика:
людина і суспільство (призначення людини на землі);
індивідуальність кожної людини;
швидкоплинність часу і життя.
Художні засоби:
Повтори: Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні.
Риторичні запитання: «Ти знаєш, що ти — людина?» «Ти знаєш про це чи ні?»
Риторичний оклик: «Гляди ж не проспи!» Епітети: «люди добрі, ласкаві, злі», «усмішка, мука єдина».
Одного літнього дня весь час йшов дощ, точніше була злива з вітром, громом та блискавкою. У нас удома вимкнули струм, тож не працювали ані комп’ютер, ані телевізор, навіть музику не можна було слухати, ще й довелося вимкнути мобільний телефон. Я був сам дома, і мені стало сумно, бо я не міг просто поговорити з кимось. Мій настрій зіпсувався вкрай. У кімнаті було темно через дощ, і навіть книжку не можна було читати…
Я підійшов до вікна, за яким лютувала буря. Яким яскравим стає листя, обмите дощовою водою! А от квіти в саду зовсім не бояться зливи – вони хиляться від вітру, який тріпає їхні красиві бутони, але з радістю п’ють свіжу вологу. Величезні краплі радісно вдаряються об землю, створюючи бульбашки, а вздовж дому вже течуть річки…
Поступово гроза минула, вітер вщух, а дощ усе не закінчувався. Тоді я відкрив кватирку і вслухався в його рівномірний шум. Мені подобається звук дощу, він допомагає розслабитися й відпочити. Звук різниться залежно від того, куди падають краплі. Дощ ніжно шелестить по листю дерев, настирливо стукає в металеві дахи, весело дзвенить об калюжі. Той літній дощ поступово вщухав, а я все не міг відірватися від вікна…
Незабаром дощ зовсім перестав . Коли я вийшов надвір , я побачив незрівнянну картину - на молодій яблуні тріпотів сріблистий листочок. Меркле сонячне проміння переливалося на крапельках , мов діамант . Одна за одною краплі стікали на землю . Згодом залишилася тільки одна. З великою зацікавленістю я побачив в ній своє відображення .
З-за хмар з*явилось сонце . Від дощу не було ані сліду.
