Вчора бабуся Ірина розповідала діткам те що вона колись бачила, і це її дуже сильно вразило. Ось і ввечері в парку дітлахи обсіли її, як курчата квочку і вона почала розповідь.
- Одного гарного, зимнього ранку коли я ще була маленька я пішла грати на двір. Коли я вишла я грала на вулиці з своїми друзями. Ось ми дуже довго грали і загубила свою рукавичку. Ми всі її шукали, а я дуже сильно змерзла в руки і пішла додому. Коли я прийшла, то там були зачинені двері. Я хотіла зігріти руки в кишенях, але там був сніг і я не могла покласти туди руки. Я знову пішла до друзів. Вони в мене звичайно запитали чому я повернулась. І я розповіла. Мої руки почали покриватися морозом і я ледве ними ворушила. Мому другові Сашку стало мене дуже шкода і він дав мені свої рукавички, а сам пішов додому. Напевно за іншими. Ми ще грали і Сашко також потім прийшов. Я дуже була вдячна йому. Потім коли я почала віддавати йому його рукавиці вон сказав мені, щоб я в них йшла додому. Я звичайно дуже йому була вдячна і зразу не хотіла погоджуватись, але згодом я взяла його рукавиці і пішла додому. Двері були зачинені тому, що моя мама ходила в магазин. Потім я їй все розповіла і вона дуже добре оцінила вчинок Сашка. Діти я хочу, щоб ви завжди були такими дружніми і допомагали одим одному. Цей вчинок можна назвати подвигом.
У бабусі на городі росло дуже багато колючої кропиви. "Де ж стільки трави набралося?" - сказала мати, вийшовши у поле. Сашко пішов пасти корови, але забув свою їжу вдома. У лісі біля міста завжди було багато вовків. Ворони літали коло будинку і лякала дітей своїм виглядом.
Трава вкрила поле аж до самої річки, наче ковдрою. Кропива була така колюча, що дід Панас не зміг до неї доторкнутися.
Вогні в хаті горіли до пізньої ночі. Вогонь спалахнув так швидко, що люди не змогли навіть забрати своїх речей.
