Це було вісімнадцятого грудня минулого року. Пізно ввечері я поверталася з гуртка. Біля будинку побачила дуже великі сани. Був тут і дідусь невеликого зросту з білою бородою. Лице його світилось якоюсь дивною добротою. Я була вже зовсім поруч від свого дому, тому, попри усі заборони не розмовляти з незнайомими людьми, трохи сповільнила свій хід.
- Звідки так пізно йдеш, мила дитино?
- Повертаюся зі заняття гуртка. Ми готуємось до виступу, тому сьогоднішня репетиція зайняла значно більше часу.
- Знаю, що ти активна та творча. А таких дітей я ніколи не залишаю без подарунків.
- А хто Ви, дідусю? Подарунки чемним дітям носить тільки Святий Миколай. Невже я бачу Святого Миколая?
- Так. Ти впізнала мене.
- Дідусю, Ви живете далеко у небі, тому як можете знати, що роблять діти на землі, чемні вони чи не дуже?
- Пам’ятай, люба дитинко, що кожен з вас має Ангела-охоронця. Він усе бачить, усе знає, навіть уві сні інколи від поганого застерігає.
- А як Ви знаєте які подарунки ми хочемо дістати?
- Я вмію бачити дитячі мрії. Але дітей так багато, що інколи я втомлююсь відгадувати їх. Тоді я зручно сідаю і починаю читати листівки, які діти усього світу пишуть до мене. Листи українських дітей адресуються так: «Для Святого Миколая». Діти різних народів кличуть мене по-різному, але всі знають та з нетерпінням чекають мене .
- Святий Миколай, сьогодні уночі до мене завітаєш?
- Обов’язково. Адже я знаю, що ти заслужила омріяний подарунок. Тепер спіши додому. Нехай сьогодні присниться тобі цікавий сон, а під подушкою чекатиме від мене бажаний подарунок. На добраніч!
- Доброї ночі!
- До зустрічі!
